— Ви — добро?! — він так поперхнувся, що його трохи не знудило дядькові Роберту на коліна. Той дивився серйозно, без глузування:
— У нашому всесвіті добро має такий вигляд, і нічого не вдієш.
— У сраку!
— Не сперечаюсь. Але… ти ж хотів — додому?
Лопасті вертольота збивали й закручували у вир опале листя. Кидали в лице. Денис похитнувся, дядько Роберт підхопив його під руку, Денис вивільнився:
— Це де?!
— Удома, — сказав дядько Роберт. — Твоє рідне місто.
Денис роззирнувся: парк. Баскетбольний майданчик. Липи, сосни. Осінь.
— Але вони… у Сан-Дієго! У батька ще на два роки контракт…
— Вони переїхали.
— За місяць?!
Вертолітний майданчик природно вписався у пейзаж, і, крім гелікоптера дядька Роберта без розпізнавальних знаків, там стояли ще три транспорти: «швидка допомога», судячи з розфарбування, без лопастей, з дивним пристроєм на даху. Два легкі апарати, обрисами схожі на комах. На очах у Дениса «швидка» злетіла й помчала уздовж проспекту, завиваючи сиреною над дахами будинків: «Нікого рятувати, усе пропало…»
Денис стояв, проводжаючи її поглядом, намагаючись відокремити реальність від марева. Неподалік, на висоті дахів, майнула вервечка округлих вагонів — поїзд? Електричка?! Відбиваючи похмуре світло, вагони промчали по небу й зникли.
— Ми не про це домовлялися, — сказав Денис.
Промчали нові летючі тіні — і зразу зникли. Дядько Роберт незвично заметушився:
— Ми домовлялися, що я поверну тебе. Знайдеш дорогу? Це звичайний шлях, ти ходив гуляти з Джекі…
Він раптом поклав руку Денисові на плече. Той конвульсивно сіпнувся і відступив.
— Не сердься, — сказав дядько Роберт. — Це було того варте. Далекий космос. Нові траси. Виявляється, людство цього гідне, а ніхто й не вірив… Подивися навколо — це твоя нова реальність. А в іншій реальності ти вмер через два дні після народження, Денисе. Скажи старому дядькові «спасибі».
— Вони живі? — хрипко спитав Денис. — Мати, батько, брат, сестра?!
— Так, — відгукнувся дядько Роберт після крихітної паузи. — Авжеж, вони живі. Іди.
Ось будинок. Ось знайомий фасад.
Ось відкривається екран у небі — просто великий голографічний екран. Випуск новин, у дикому темпі, з безліччю шарів і картинок, так що в очах мерехтить:
— Вантажна траса Місяць-Марс відновила роботу…
— …туристичні маршрути Близького Сходу…
— …фінальний етап очищення Світового океану…
— …популяція стеллерової корови зросла до ста тисяч особин…
— Остаточно призначено дату старту експедиції «Промінь». Екіпаж продовжує передполітну підготовку…
Денис сів на лавку коло під’їзду, щоб не задирати голову на ходу. Дивився на обличчя, що з’являлися й зникали серед хмар — і нікого не впізнавав. Мимо пройшов хлопчик з собакою на повідку, чемно привітався. Денис вимушено кивнув…
Зайшов у під’їзд. Сліпо роззирнувся — тут усе переробили. Блискучі стіни, гладенька підлога, відчинені двері ліфта. Денис зайшов усередину; кнопок не було.
— П’ятнадцятий, — сказав він уголос.
Звук-підтвердження. Ледь здригнулася підлога під ногами, Денис устиг побачити в дзеркалі своє відображення: пацан з відрослим світлим волоссям, запалими щоками, божевільним поглядом. Чи то тринадцяти, чи то шістнадцяти років. Стулки дверей роз’їхалися.
Скільки разів він подумки повертався до цих дверей. Скільки разів.
Зсередини залилися гавкотом: Денис упізнав би голос Джекі серед мільйона собачих тем. Джекі-онуки. Чи Джекі-правнучки.
Двері без питань відчинили. На порозі стояла жінка років сорока… Мама?! Ні. Інше лице. Схоже, але інше. У Дениса перехопило спазмом горло.
— Джекі, тихо! — жінка на секунду оглянулася й знову подивилася на Дениса. — Добрий день, а…
І завмерла, дивлячись йому в лице. Денис побачив, як зіниці його сестри розширюються, заливаючи очі неначе чорною тушшю.
— Мамо, — прохрипіла жінка у дверях. І відразу нестямно закричала: — Мамо! Сюди! Мамо!!!
— Олечко, що таке?!
З глибини квартири вийшла жінка шістдесяти семи років, тонка, худенька, геть сива. Біля її ніг заливалася гавкотом Джекі. Денис ще відступив, задихаючись, ледь не падаючи…
Вона дивилася на нього секунду. Потім усміхнулася — щасливо й ніжно.
— Ось і ти, — сказала пошепки. — А я завжди знала, що ти вернешся.
КІНЕЦЬ