Я відтягнув повіки головоріза і втупився в його мертві, брудно-зелені очі, а точніше, в своє мутне відображення.
Моя мати була кривавою відьмою, до того ж потужною. А ще вона вміла змушувати мертвих говорити, хоча й не пророцтва. Деякі з своїх вмінь вона передала мені; незвична, проте не нечувана справа, щоб хлопчик успадкував таку силу. Що більш незвично, вона справді навчила мене використовувати сили, які я від неї успадкував. Принаймні до певної міри. Безперечно, цього було достатньо для завдання, яке я перед собою поставив.
Однак кривава магія не така прямолінійна, як звичайний різновид магії. Інколи вона спрацьовує, інколи ні. Емоції збільшували шанс на успіх, тож коли я дивився в оті холодні, мутні очі, то викликав ненависть, яку відчував, коли цей найманий вбивця стікав кров‘ю в мене на очах. Тоді я нахилився, так близько, що наші носи торкалися. “Покажи мені,” прошипів я. “Покажи мені Штайнера.” І його мертві очі почали легенько сяяти.
Повільно, неохоче, вони продовжили оживати і в них почала формуватися картинка. Принаймні в лівому оці. Правого я звісно ж не бачив. Я побачив суворого чоловіка в багатому одязі. Коротке волосся, що починало сивіти. Вуста, що здавалися легенько скривленими у вічній презирливій гримасі. Картинка почала рухатися.
Чоловік щось говорив, але звуку, звісно, не було. Він вручив мені, а точніше головорізу, важкий, оксамитовий гаманець. Тоді відвернувся, явно відпускаючи мене/його.
Весь цей час світло в очах трупа ставало яскравішим. Тепер воно палало, розпечене до білого жару, і образ згорів разом з його мертвими очима. Я відсахнувся, мені в ніс вдарив міцний запах горілого тіла. Я отримав те, чого хотів.
Тепер в мене було зображення Габула Штайнера, отримане з очей трупа – цього було достатньо, щоб вбити його не виходячи з Цитаделі, мені навіть не потрібно було використовувати пошукове закляття, яке я і так не міг кинути, бо в мене не було крові чи волоска Штайнера. Для того, щоб прикінчити його, мені не доведеться прогризатися крізь всіх тих найманців, якими він себе оточив.
Я не навчився цього в свого покійного вчителя, за яким анітрохи не шкодував. Ніхто не змішував криваву магію і Мистецтво. Мало хто мав доступ до обох. Якщо ще хтось і мав, то я про них ніколи не чув. Принаймні про моїх сучасників. Але я багато експериментував і знайшов кілька дуже корисних і дуже небезпечних комбінацій. Це була одна з причин, чому Івуст мене так зневажав. Він називав мене виродком, але так насправді він відчував до мене відразу, бо в мене були сили, яких не було в нього. Настільки, що спробував зламати мене, а коли йому це не вдалося, прирік мене на невдачу, на безчестя.
Я похитав головою, щоб очистити думки від старих, неприємних спогадів. Праця з кривавою магією вимагала емоцій, але вона також викликала емоції. А їх було не так просто позбутися.
-- Магістре? – запитав найманець. – З тобою все гаразд?
-- Цілком. Скажи Кілю, що він вже може позбутися цього, -- сказав я, вказуючи на труп. – Наступних кілька годин я буду зайнятий. Доглянь, будь ласка, щоб до обіду мене не турбували.
#
Потрібно було з десяток золотих марок і дві години відливання, перш ніж у мене з‘явився золотий шип довжиною з долоню і товщиною з мізинець, з одного боку – гострий, як голка, з іншого – плаский. Він гудів у мене в руці. В міру того як він буде наближатися до цілі, гул зростатиме. Коли він дістанеться до Штайнера, завивання стане оглушливим. Коли він знайде кров його серця, його пісня закінчиться і він самознищиться. Це означає, що всі, хто в цей час будуть поряд зі Штайнером, швидше за все теж, як полюбляє говорити Кіль “відкинуть копита”, залежно від того, як далеко доведеться пролетіти зубцю, перш ніж він досягне своєї цілі. Трохи понадміру, але я не мав наміру заморочуватися і вбудовувати в нього додаткові закляття, щоб безпечно перенаправити надлишкову залишкову енергію. Я створював не Ворота; я створював зброю. Зброя вбиває людей. І мене зовсім не турбував добробут когось, хто знаходився поблизу новообраного Синдика.
До того ж я був виснажений. Ця робота довела мене до межі моїх можливостей у Мистецтві. В мене не залишилося сили додавати зайві витребеньки.
Я махнув рукою і розірвав коло. Я зіп‘явся з підлоги, руки й ноги тремтіли, і спотикаючись зійшов вниз у бібліотеку.
Я підійшов до вікна і широко розчинив його в бік дурнуватого, величезного бронзового молотка на вершині вежі Штайнера. Я й гадки не мав, чи був він там, але вежа була зручною мішенню.
Шип летів перекидаючись над містом, кидаючи виклик гравітації й блимаючи на сонці, а тоді раптово пірнув вниз, як голка притягнена магнітом. Гул ставав щоразу то голоснішим та пронизливішим, тоді зненацька стих, коли шип почав пробивати собі шлях крізь кам‘яну стіну дому Штайнера.