Я був страшно змучений, надто змучений, щоб заснути. Все своє життя я був схильний до безсоння, а коли користувався силою, то тільки погіршував ситуацію. Інтенсивна праця з Мистецтвом протягом останніх десяти днів давала про себе знати. Я боявся, що невдовзі, якщо мені не вдасться хоча б трішки подрімати, я не буду адекватним, щоб приймати правильні рішення.
Не можна начарувати собі сон. Принаймні я не можу. Мистецтво має дивні обмеження; особливі для кожного мага-практика. Ще одним моїм обмеженням є нездатність лікувати себе чи інших. Може це говорило про прикрий брак емпатії з мого боку, я міг змусити тіло вибухнути, але не міг скласти докупи. А може це відображало просту правду, що значно легше скривдити ніж вилікувати.
Мої думки ганялися одна за одною темними коридорами і плутаними стежками, як твердо я їх не закликав, вони відмовлялися слухатися мене і заспокоїтися. Найбільшою з них була туга за Амрою. Я сумував за нею, жахливо і егоїстично. Навіть не підозрюючи про це, вона нагадувала мені, що світ існував не тільки для мене, що існувала реальність за межами моїх власних думок і бажань, забобонів і дрібних гріхів, вподобань і пристрастей. Вона нагадувала мені, що я частина чогось більшого, ніж вміст мого черепа, і що це мало сенс. Вона не давала мені перетворитися в щось, що нагадувало б Телемарха.
За інших обставин я пішов би на довгу прогулянку. Інколи розім‘яти ноги на свіжому повітрі допомагало. Але зваживши на стан міста і моє в ньому місце, це був не дуже розумний варіант. І в мене не було бажання сьогодні ще раз блукати холодними, клаустрофобними тунелями і крутими сходами Телемарха.
Я спустився в бібліотеку, навмання взяв ще одну книгу з нижньої полиці. Я прочитав майже цілу сторінку щільно написаного, без жодної пунктуації божевілля, перш ніж зрозумів, що це один з щоденників Телемарха. Це була нісенітниця. Я розбирав окремі слова, але разом вони не мали жодного сенсу. Можливо це був якийсь код, але чомусь я в цьому сумнівався. В мене було таке відчуття, що Аітер вважав, що записував глибокі думки, коли насправді шкрябав шалену маячню.
Я поклав книгу на місце і взяв наступну. В ній було те саме. І в третій, і в четвертій. В цій навіть окремі букви деградували до безглуздих знаків. Цікаво, він завжди був божевільним, чи це ніж довів його до межі, і далі.
Мабуть, друге. Безумець не зумів би опанувати Мистецтво, і вже точно не до рівня майстерності Телемарха. На цей час я близько ознайомився з його роботою, докладність і вдумливість, з якими він творив Мистецтво, були безсумнівними. Божевілля часто супроводжує геніальність, це правда, але в карлючках, що я тримав у руці, розуму чи сенсу було не більше ніж в собачому гавкоті. А може й менше.
Ніж капав йому на мізки, поки вони не розплавилися.
Де б не була Амра, Ніж теж був там. Амра, тріщина і Ніж, що Розсікає Ніч.
-- Вона знищила один з Клинків, -- сказав я собі. – Вона не стане легкою здобиччю для іншого.
Але минуло надто багато часу. Вже десять днів, а може минути ще купа тижнів, перш ніж в мене буде все необхідне, щоб знайти її. За умови, що я не загину під час пошуків.
Якою вона буде, провівши стільки часу під впливом Ножа?
Я глянув на оправлений в шкіру щоденник в своїх руках і мені зовсім не стало спокійніше.
Я поклав щоденник назад до його товаришів і витер руки об сорочку, не зовсім через пилюку. Я спустився на другий поверх, на якому не було нічого, крім вкритого шматкою мольберта і моїх грошей, і де я міг крокувати, не побоюючись, що від постійних поворотів в мене закрутиться голова.
Я крокував по кімнаті десь з пів години, мої думки блукали. Я не усвідомлював де знаходився, чи навіть того, що намотував кола. Аж поки не наткнувся на картину на мольберті, й не перекинув її. Вона впала так, що парусина залишилася на мольберті, тоді як сама картина зісковзнула з поперечини і проїхала по підлозі. Я зітхнув, нагнувся, щоб підняти картину… і завмер.
На мене дивилося обличчя Амри; її розумні, експресивні, каштанові очі, борозна шраму, пам‘ятка про рану, що ледь не залишила її напівсліпою, та інші, менші шрами навколо, які виглядали, як сліди навмисних, довгих катувань, про які вона ніколи-преніколи не згадувала. Її довгий, прямий ніс, губи, повні й м’які уві сні, але інакше майже завжди стиснені в тонку лінію.
Вона стояла в дверях. В тих самих дверях у вигляді черепа, що вели у внутрішнє святилище Телемарха. Вона дивилася назовні, прямісінько на мене. Позад неї, на задньому плані й менш помітна, стояла маленька дівчинка. Дитина з таким самим бронзовим кольором шкіри, як в Та-Агота, таким самим чорним, кучерявим волоссям, такими самими блискучими, як зорі, очима.