-- Один раз.
-- Можливо, хоча й сумніваюся, що мені буде потрібно, щоб ти сходив туди і найняв кількох воїнів. Тоді підеш цим маршрутом.
Він кивнув.
-- Це я можу, магу. Якщо до цього дійде.
-- Добре. Я показав би вам усім двері, але це далека дорога, а в мене мало часу.
Ми продовжили спускатися.
Біля дверей в погріб я наказав Кілю і Крейді кинути сітки, що вони охоче зробили. Тоді я зібрав їх докупи і змінив узор, який я вплів у їхні емблеми палаючої вежі, так, щоб конструкт не звертав на них уваги. Пам‘ятаючи про місцеву пліткарку й погрозу Гаммонд, я нашвидкуруч накинув ще й закляття байдужості, щоб чиїсь небезпечні очі не затримували свій погляд на моїх людях. Це в жодному випадку не було закляття невидимості – наскільки мені відомо, такі чари неможливі. Просто той, на кого воно накладене, не викликав цікавості у спостерігача. Воно було дуже схоже на те, яке я накинув на Амру після того, як Гуаш Гавон виписав контракт на її життя. Боги, здається це було сотні років тому.
-- За цими дверима – погріб. Над ним напівзруйнований будинок десь в Поясі. Я не знаю Пояс настільки, щоб сказати де саме, але він нам послужить, як вихід у місто. Пане Марл, ти зможеш купувати продукти, що б там донька Вена не затіяла.
-- В самому будинку активне одне з творінь Телемарха, -- сказав я їм. – Конструкт, вартовий. Він не живий, але смертельний. Буде ігнорувати вас за умови, що ви матимете емблеми. Не намагайтеся увійти в будинок без емблеми, не має значення з якого боку, якщо тільки вам не набридло жити.
-- Що трапиться, якщо ми загубимо емблему? – запитав Кіль. – Що нам тоді робити?
-- Хороше запитання. Далі по вулиці є таверна, якщо вірити Мок М‘єну, називається Новини. Якщо хтось з вас буде за межами Цитаделі й з якоїсь причини загубить емблему, чекайте там. Хтось зауважить, що вас немає, і коли ми підемо шукати, це буде наша перша зупинка.
-- Тепер, панове, повертайтеся до сходів. Я йду на зустріч з Мок М‘єном. Якщо все піде добре, сьогодні ввечері ми спіймаємо породження тріщини і значно наблизимося до того, щоб звалити з Белларіуса.
-- Нам варто піти з тобою, магу, -- сказав Тон, вказуючи на себе з братом. – Ти ж не збираєшся піти сам.
Кіль сказав:
-- Я теж йду.
Марл тільки насупився.
-- Панове, більше не означає краще. Не в цьому випадку. Я принада в пастці, а ви тільки відлякаєте здобич. Або вона вас з‘їсть. З тієї самої причини Мок М‘єн не бере своєї бригади.
-- Але…
-- Це не обговорюється, Кілю.
Марл відкашлявся.
-- А якщо ти не повернешся? – запитав він.
-- Не говори так, -- сказав йому Кіль.
-- Якщо в мене буде невдалий вечір, ви переходите на службу Кіля. Кілю, якщо зі мною щось трапиться, підеш до Магістра Сірого Зуба. Він дасть вам ключі до бочок на другому поверсі. -- Тобто відчинить їх з допомогою Мистецтва. – Сподіваюся, він допоможе вам в подальших пошуках Амри. Що буде далі, залежить від тебе.
-- Не говори так! – сказав Кіль голосніше.
-- Всі ми смертні. Дуже сумніваюся, що сьогодні буде моя черга, але про всяк випадок, краще мати цю розмову за собою. Пан Марл має цілковиту рацію. Тепер йдіть.
Я прив‘язав магічне світло до Кіля і відчинив двері погреба. Назад я не озирався.
13
Мок М‘єн мав рацію. Новини були дірою.
В мене була ще десь година, поки опуститься ніч, тож я залишив сітки в коридорі, пройшов повз нерухомого конструкта до дверей і побрів у неприємній, холодній мряці до таверни.
Літній чоловік знов був на своєму місці, може він і не рухався звідти. І вже точно він не був у лазні й не змінював одяг, відколи я бачив його востаннє. Вартова сиділа на своєму провислому балконі, кутаючись від холодного вітру. Звісно, що вона не зауважила мене, цим разом я прийшов готовий до допитливих очей. Я спостерігав, як вона пильно оглядає вулицю, запам‘ятовуючи тих небагатьох перехожих, що потрапляли в поле її зору. Поки я рухався вулицею до неї, її очі сковзнули по мені пів десятка разів.
Сама таверна смерділа смаженою цибулею, кислим пивом і блювотиною. Підлога, на якій пролитий алкоголь роками змішувався з тілесними рідинами, чавкала під підошвами моїх черевиків, немов болото. В таверні було тільки три клієнти. Всі вони були непритомними, і мені здалося, що тільки двоє з них ще дихали. Бармен був косооким і ніколи не чув про лазню. А ще він не розумів слова “вино”, тому я взяв кухоль з чимось напіврідким і пішов до столика в кутку навпроти дверей, і очікуючи на Мок М‘єна, спостерігав, як вечірнє світло з неба просочується крізь маленькі, засмальцьовані вікна зі свинцевого скла.
Я признав, що в перші дні після зникнення Амри згаяв надто багато часу. Я ігнорував важливі події, що відбувалися навколо, і гарячково обмірковував щоразу то більш нездійсненні плани, як її повернути. Нагородою за мою недалекоглядність була ця клята плутанина, з якою мені тепер доводилося мати справу. Ходити крадькома по Поясі, щоб здобути необхідне, намагаючись не бути втягнутим у битву, що бушувала на його вулицях, дратувало мене без меж. Йшлося про щось значно більше ніж мою гордість; кожен додатковий ризик і затримка, невимірно, проте реально, зменшували шанси Амри.