І в цьому не винен ніхто, крім мене.
З самого початку я зробив неправильний вибір, а тоді не раз, чи двічі, а тричі дозволив себе спровокувати і допустив, щоб ситуація стала значно складнішою і небезпечнішою. Якщо взяти до уваги ситуацію в Белларіусі, то дії Штайнера, Гаммонд і Вен були прогнозованими. Я не зумів передбачити їх, бо вважав, що вони не мають відношення до моїх власних цілей. І тому моя реакція у кращому випадку не йшла на користь, у гіршому – була просто тупою.
Чому?
Я довго сидів за тим брудним столом, обмірковуючи це питання. Мені не дуже подобалися відповіді, що напрошувалися самі собою. Всі вони говорили про небувалий егоїзм і невірно обрані пріоритети. На щастя з‘явився Мок М‘єн і врятував мене від спроби глибоко покопатися в собі.
Він просто з‘явився прямо в мене перед столом, що свідчило або про його здатність рухатися тихо, або про мою неуважність.
-- Що, готовий? – запитав він і я встав.
-- Не доп‘єш свій трунок?
-- І починати не збираюся, -- відповів я. Я був впевнений, що бачив, як на дні кухля щось рухалося. – Пригощайся.
-- А я вже починав думати, ми поладнаємо.
-- Я скочу за спорядженням, це займе тільки кілька хвилин, якщо ти не проти почекати.
-- Я навіть проти того, щоб вдихати тутешнє повітря. Але почекаю.
Я повернувся в свою криївку, забрав сітки, і повернувся в Новини, подумки проклинаючи свою громіздку ношу. Коли я зайшов, Мок М‘єн ліниво споглядав свої нігті. Він підвів погляд, зауважив громіздкі сітки загорнені в простирадла. Я плюхнув одну на стіл перед ним.
-- Що це?
-- Сітка, щоб спіймати породження тріщини.
-- А в тебе що?
-- Запасна сітка.
-- Ви, маги, страх, які розумні, -- відповів він, і мені було важко сказати, був це сарказм, чи ні.
Він встав, взяв свою сітку і повів мене в задню частину таверни, де навмисно непримітні двері, напівзаховані за запліснявілим плащем, що висів на гачку на стіні, вели у вузенький, завалений сміттям провулок, який весь складався зі сходів. Бармен вдав, що не бачив нас.
-- Здається, ти казав, що ти сюди ні ногою, -- сказав я.
-- Факт.
-- Тоді звідки ти знаєш, що тут двері?
-- Новини мої. Я власник цієї сраної халупи.
-- Це… ти… а, забудь.
Він протиснувся крізь вузькі двері, я за ним. Провулок, а точніше сходи, були такими вузькими, що мої плечі зачіпали обидві брудні стіни.
-- Зливовий стік, -- повідомив Мок М‘єн. – В місті їх багато. Не дають, щоб все тут затопило, а будинки змило вниз по схилу. Народ викидає в них сміття. А ще вони придатні, щоб пересуватися, не привертаючи зайвої уваги.
-- Як в романах про злодіїв, -- промовив я.
-- Не знаю до чого ти це ляпнув. Але уникай їх під час дощу.
-- А зараз що по-твоєму?
-- Це важко назвати справжнім дощем, але гарантую, до ранку тут все замерзне. Тоді ходити по горі, немає значення по зливних стоках, чи по вулицях, буде прикольно. – Він вирушив зливним стоком вниз, я за ним.
-- То чому мені потрібно уникати зливних стоків під час дощу?
-- Якщо під час повені тобі вдасться встояти на ногах, ти будеш зручним притулком для щурів.
-- Щурі для мене не проблема.
-- На тебе явно ніколи не налітали сотні з них.
#
Мок М‘єн вів мене довгим, виснажливим маршрутом по зливних стоках таких вузьких, що нам доводилося йти вервечкою і боком, і по справжніх провулках і майже безлюдних вулицях. Раз чи два ми пройшли низькими дахами, я проклинаючи свою громіздку ношу. Нарешті ми наблизилися до одного з районів вражених тріщиною. Пам‘ятаю, він назвав її вулицею Півмісяця. Як він казав, один з розплавлених районів.
І він не помилявся. Камінь не повинен текти як віск на гарячому сонці.
Ми видряпалися по хиткій, металевій драбині, що вела на високий, плаский дах, і звідти поглянули на руїни, наслідки хаосу. Цілі будинки похилилися, деякі до такої міри, що їхні стріхи торкалися вулиці. Інші схилилися один на одного і сплавилися докупи. Кілька були вражені тільки частково; частина стояла цілком нормально, в той час, як решта будинку – цегла, скло і дерево – відірвалася від неї, обвисла, розтягнута і спотворена.