Я котив візок з чудовиськом коридором до центральних сходів, що вели з гребня гори, і хоча я був виснажений, то вперше відколи я увійшов в Цитадель, в мене на серці полегшало. Спіймати істоту було тільки першим кроком в серії самовбивчих кроків, але після стількох днів перешкод і затримок, мені нарешті вдалося зробити цей перший крок.
Наступний крок був значно простішим. Я вважав, що породження тріщини якось пов‘язане з джерелом, яке його створило – тріщиною. По суті я був цілковито впевненим в цьому. Але потрібно було переконатися.
Біля сходів я вивалив чудовисько з візка і зіштовхнув його зі сходів. Воно мовчки покотилося на сходовий майданчик, я за ним. Підсунув його на позицію, зіштовхнув з наступних сходів, і таким чином дістався до кімнати, яка колись давала доступ до тріщини.
Як тільки істота закотилася в кімнату, то неначе сказилася; це застало мене зненацька. Вона верещала і звивалася, несамовито накинулася на свої пута. Сітки почали слабнути і рватися, я швиденько залив у них більше енергії.
-- Ну, що ж. Бачу, в тебе є зв‘язок з тим, що породило тебе, -- промовив я, задоволений, що перша, ключова частина мого плану принесла плоди.
Вб‘ю… тебе. З‘їм тебе.
-- Ти вже намагалася. Нічого в тебе не вийшло. І раптово ти стала розумною.
Досі істота проявляла тільки звірячий інстинкт. Тепер вона розмовляла, і до того ж телепатично?
Раніше… не треба. Тепер треба.
-- Розмовляти?
Розум.
Народжена з хаосу, з можливостей. Мабуть, мене не повинно дивувати, що вона здатна трансформувати і розвиватися. Але ця ідея мене вкрай занепокоїла. Якими були її обмеження? Чи вона взагалі мала якісь обмеження? Скільки часу їй потрібно, щоб розвинути розум, який буде рівним, а то й перевищуватиме мій?
Відпусти мене. Або я вб‘ю тебе, з‘їм і висеру.
Я підійшов до неї, сів навпочіпки і уважно глянув у фасеткові очі. Я мусив підкорити цю істоту, якщо хотів чогось від неї добитися. Якщо мені не вдасться підкорити її, і то швидко, доведеться вбити її і забрати те, що мені потрібно; а я не мав певності, що екстракція буде успішною. Мистецтво вимагає певності, яка практично межує з егоманією, чи пихою.
-- Нічого цього не трапиться, -- сказав я їй.
Вона завила і заборсалася. Я дозволив їй, поки що.
-- Замовкни, -- сказав я, вона не звертала на мене уваги. Тож я викликав хвилю сили і натиснув на істоту, міцніше, ще міцніше, поки їй не забракло повітря, щоб вити.
-- Ти робитимеш те, що я скажу, коли я скажу, -- промовив я.
Вб‘ю тебе, порву тебе, з‘їм твоє око…
Я клацнув пальцями і відправив фантомний біль по нервах її потворної пащі. Особливо очей. Вона заверещала. І почала звиватися. І верещати. Я дозволив, щоб це тривало протягом довгого часу. Коли я розвіяв біль, вона лежала нерухомо, тільки важко дихала.
-- Більше ти мені не погрожуватимеш. Ти робитимеш те, що я скажу, коли я скажу, або я повідриваю тобі ноги, щоб ти ніколи не втекла, і вирву зуби, щоб ти не становила загрози.
Ти… чудовисько.
-- Нарешті ми починаємо розуміти одне одного.
#
Я залишив істоту зв‘язаною в кімнаті, де раніше була тріщина. Я ще раз зміцнив сітки, а тоді знайшов, активував і посилив встановлені Телемархом обереги.
Я не міг довіряти цій істоті, яку вирішив називати Півмісяцем, за назвою вулиці, де вона полювала. Вона була людожеркою. Вона була породженням хаосу. Вона була небезпечною. Змусити її боятися мене, так. Повністю зламати її волю?
Ніколи.
Вона буде завжди шукати шляхів звільнитися. Вона не заспокоїться поки не знайде спосіб знищити те, що перетворило її з мисливця в здобич, з чудовиська в жертву. Але вона буде вичікувати, поки не побачить таку можливість.
Наразі цього було достатньо.
Задоволення, яке я відчував спіймавши її, заглушила жорстокість, до якої мені довелося вдатися. Коли я повільно підіймався сходами в Цитадель, то був дуже, дуже змучений, якийсь пригнічений і брудний.
Ну, що ж. Це не вперше я зробив щось огидного. Я не надто обтяжений мораллю, але принаймні розрізняю, що таке добре і що погано, і як ви не намагайтеся виправдати тортури, їх не увіпхнеш в список своїх добрих справ.
Півмісяця потрібно змусити допомогти мені врятувати Амру. Півмісяць був чудовиськом-людожером, яке з радістю відкусить мені пів обличчя і вилиже мізки крізь носові порожнини. Це не виправдовувало тортур, бо кінець кінцем йшлося не про породження тріщини – йшлося про мене. На що я був готовий. Як далеко я був готовий зайти, щоб здобути те, чого хотів.
І звісно ж, я був готовий зайти так далеко, як цього потрібно, яким би мерзотником це мене не робило.