-- Чого тобі треба, Гаммонд?
-- Вен сьогодні нападе. Практично з хвилини на хвилину. Більше ніякої розвідки чи невеличких сутичок вздовж барикад. В неї чисельна перевага, ця чисельна перевага добре навчена, і вона збирається зламати нас.
-- Ти знала, що до цього йде. Впевнений, що ти відповідно приготувала Пояс.
-- О, так, ми перетворили наші домівки і магазини в бойні, і тепер чекаємо, коли з‘явиться худоба. Якщо дійде до вуличних боїв за кожен дім, то в них мало шансів прикінчити нас швидко. Але я б не хотіла перетворювати свою світлицю на криваву лазню, повір мені.
-- А хто хотів би.
-- Саме так, рада, що ми погоджуємося. Тож коли засурмлять горни і війська Вен вступлять у бій на барикадах, ми їх неприємно здивуємо. Зараз мої бійці заповнюють Цитадель, підіймаються з Пояса довгими сходами у твоєму погребі, і коли прийде час, ми нападемо на них ззаду і порубаємо на шматки.
-- І де в цьому всьому я і мої люди?
Якусь мить вона мовчала. Тоді:
-- В мене на шляху.
Ось в чому справа. Вона не відважиться відпустити мене, навіть після того, як здобуде те, чого хоче. Немає нікого більш злопам‘ятного за мага. Вона думала, що я їй цього не дарую, і вона мала рацію.
-- Казала я тобі не повертатися в Пояс, -- продовжила вона. – Нічого особистого. Я не ненавиджу тебе так, як я ненавиджу шляхту.
-- Але мене все одно чекає смерть. – Тільки насправді смерть мене не чекала. Бо в мене досі був срібний амулет, який носив вбивця найнятий Штайнером.
-- Ага.
-- Може велетенська сума грошей допоможе тобі передумати? – запитав я, шукаючи навпомацки кишеню, в якій лежав амулет. Здавалося б, що це просто, але насправді, коли ти нічого не бачиш, а всі твої інші почуття кричать тобі, що ти падаєш з нескінченної висоти, досить важко.
-- Ти хочеш підкупити мене грошима, якими я вже й так заволоділа?
-- Ти заволоділа чотирма скринями. А не тим, що в них начебто є. – Я рідко коли брешу, бо в мене рідко коли є в цьому потреба. Я був певен, що їй ще не вдалося відкрити скрині. Нарешті моя рука знайшла і залізла в кишеню.
-- Думаєш, я…
Як тільки моє голе тіло доторкнулося до поглинача магії, її голос і її магія вмить зникли.
Я досі був у ліжку. Я був сам на другому поверсі. Я почув, як внизу лається Гаммонд. Я усвідомив дві речі одночасно: я більш-менш потрапив у пастку, і що, якщо Кіль та інші були ще живі, то вони щойно перетворилися в заручників.
Та все одно це було краще ніж те, що приготувала для мене Гаммонд.
Я не міг залишатися відрізаним від свого джерела до нескінченності. В неї там були війська, судячи зі звуків – доволі багато, і без магії я рано чи пізно загину від меча або стріли. Я вирвався з-під її контролю, і будемо сподіватися, змусив її поводитися обережніше. Оце й усе, на що здатен амулет.
Тепер в мене було два виходи: спробувати втекти з Цитаделі, або відвоювати її.
Я намагався ніколи не втікати. Не тому, що я такий сміливий. Це не так. Але я впертий і загребущий. В певних ситуаціях це майже те саме.
Я випустив амулет в кишені і пустив у дію ті невеличкі знання бойової Госландської магії, яких неохоче навчив мене батько. Брак досвіду я спробував компенсувати грубою силою.
Збентеження. Збентежений ворог – переможений ворог. Я приклав руки до підлоги і змусив магію текти через долоні, затопити нижні поверхи. Я почув, як вона ллється на них, як люди роздратовано лаються, кидають зброю, стикаються один з одним. Коли я відчув, що Гаммонд починає протидіяти, то різко перемкнувся.
Сум‘яття. Я вимкнув тепер марні обереги Цитаделі й неймовірним телепатичним поштовхом змусив головні двері відчинитися. Для надійності я додав пекельне завивання. Я сумнівався, що війська Вен скористаються запрошенням і увірвуться всередину, але справа не в цьому. Річ у тому, що буде далі.
Паніка. Ми злилися з болем в одне ціле. Я поділяв цей біль з усіма, хто був внизу. Коли я кажу поділяв, це означає я направляв його вниз, подобалося це їм чи ні. Я докладно пригадав, яке це відчуття втратити око і обрушив його на непроханих гостей.
Я був задоволений криками. Хтось вигукнув “Стійте!”, і я зрозумів, що принаймні кілька з них скористалися відчиненими дверима.
Через кілька секунд Гаммонд вдалося послабити моє закляття, але вона не могла розвіяти його цілковито. Я змінив тактику. Я викликав жах, який відчував хлопцем, коли Тейолі захопили нашу родову садибу і я чув, як до мене методично, кімната за кімнатою, наближалася смерть.