Мутним поглядом я провела навколо себе. Та сама кімната. Труп Телемарха там, де я його залишила, так само як завжди, мертвий, але без видимих слідів розкладу. Це могло означати, що відколи я відключилася, минуло не так багато часу. Або це могло означати, що в цьому місці трупи не гниють. Важко сказати. Я знов глянула на дівчинку.
-- Привіт. Я Амра. А ти? – голос в мене був хриплим.
Вона мовчки продовжувала дивитися на мене.
-- Ну, добре. Хай тобі буде. – Я з зусиллям сіла, а вона трохи відсунулася від мене. Не те щоб вона злякалася; швидше не хотіла, щоб до неї торкалися, навіть випадково. Мені було все одно. В мене все заціпеніло, в роті був смак, який я би не побажала своєму найлютішому ворогу. Я вирішила, що в цьому винен Клинок, а не моя звичка спати з відкритим ротом. Мій розум відсахнувся від думки про Клинок. Я ще не була готова обдумувати цю скверну.
-- Гаразд. Раз найближчим часом стакан вина мені не отримати, то наступним в списку буде встати. – Я говорила сама до себе, але присутність дівчинки давала мені зручну відмовку не почувати себе божевільною жебрачкою, що розмовляє сама з собою.
Мені вдалося встати. Я ще раз глянула навколо. Та сама кімната плюс дівчинка. Той самий труп. Ті самі двері, за ними та сама порожнеча і тріщина.
-- Наступне завдання, прибрати в кімнаті, -- повідомила я дівчинку. Я підтягнула труп Аітера в положення сидячи – він не задубів – тоді дозволила йому важко осунутися вперед, немов п‘яничці у відключці, що сидить на тротуарі. Тоді стала позад нього і копняком викинула його за двері. Я швиденько зачинила двері, не завдаючи собі клопоту спостерігати, як труп відлітає. Мені не подобалося вдивлятися в порожнечу, і мені не подобалося стояти спиною до дівчинки. Називайте це параноєю, але люди, що без пояснень таємничо з‘являються буквально посеред нічого, викликають в мене підозру, якими милими вони б не були. Я повернулася до неї. Вона не поворухнулася, тільки слідкувала за кожним моїм рухом своїми схожими на Атагосові очима.
-- На цьому прибирання закінчене, -- сказала я їй. – Що в нас далі по списку? А… так. Чекаємо поки ти щось скажеш.
-- Ти зауважила, що тут немає світла, але ти все одно бачиш? – запитала вона приємним, високим і абсолютно нормальним голосом.
-- Гм. Що ти там знаєш?
-- Багато чого.
-- Питання було риторичним. Так насправді я хотіла сказати: ”Мені наплювати, бо зараз мене вже ніщо не здивує”.
-- Тебе чекає несподіванка, -- промовила вона з легенькою, не надто приємною посмішкою.
-- О, дотепна відповідь. Ми добилися прогресу. – На цьому вона знов замовкла. Звісно ж.
Час спливав. Формально він не спливав, бо я знаходилася за межами часу і простору. Але в мене було таке відчуття, що він все-таки спливав. Перебування в цьому місці загрожувало перетворити мене у філософа. Від цієї думки я здригнулася.
Те, що маленька дівчинка не спускала з мене ока, починало мені набридати.
-- Що ж, дякую, що зайшла в гості. Пробач, що мені нема чим тебе пригостити. Може наступного разу попередь мене заздалегідь. Давай я відчиню тобі двері. – Я відчинила двері.
Мала не зрозуміла натяку.
-- Вона теж у полоні в кишеньковій реальності, -- сказала дівчинка. – Від’єднана від решти буття. Звісно, у її випадку це було зроблено обдумано і навмисне.
-- Про кого саме ти говориш? – запитала я.
-- Про Ту, що Кидає Вісім Тіней.
-- І звідки ти це знаєш?
-- Я одна з тих Тіней, що вона кидає, звісно ж, -- вона посміхнулася. – Несподіванка!
Я зітхнула.
-- Ні, не може бути. – Мені було гірко, я була розчарована і ненавиділа долю, що привела мене в це місце, в цю ситуацію. Але я аж ніяк не була здивована, ні.
Я подряпала пальцями голову.
-- Котра ти?
-- Калара.
-- Тут затаївся ще хтось?
-- Абанон. Але вона не хоче з‘являтися.
-- О… з чого б це?
-- Бо ти залякала її.
-- Що?
-- Ти знищила Клинок, що Ненависть Шепоче. Твоя воля цілковито пересилила її.
-- Я все одно не доганяю тебе.
-- Вона тебе боїться.
-- А… Чому ти відразу так не сказала? А ти?
-- А що я?
-- Наскільки я бачу, ти не боїшся.
-- Я не відчуваю страх. Чи будь-що.
-- Бо?
-- Бо це б перешкоджало мені досягнути мети.
Я зітхнула.
-- Слухай, з мене годі натяків, тому скажу прямо. Це стає нудним.
-- Ти довела боротьбу з Ножем, що Розсікає Ніч до пату. Молодець, я тебе вітаю. Але цей стан тимчасовий. Створене тобою збалансоване протистояння, воно не вічне.