-- Вигляни назовні, Каларо. Бачиш якийсь шлях назад у світ?
-- Мені не потрібно виглядати, щоб побачити, Амро Тетіс. Я на нього дивлюся.
-- Спритно ти придумала, як повернутися. Особливо без ножа. Це більш-менш твоє тіло, правда? Без нього ти безсила. Навіть якщо втечеш, то дідька лисого ти щось зможеш зробити. – Я тільки вгадувала, але відчувала, що це так.
-- Мені потрібна посудина, це правда. Саме тому я покинула Клинок, коли стало очевидним, що ти відправиш його в порожнечу, -- вона легенько нахилилася вперед, її обличчя стало поважним. – Може Клинок і зник, Амро, але я досі тут. Поки ти жива, я залишатимусь тут. Мене не переможено. Я просто змінила дислокацію, оце й усе.
Я витягнула з кишені пістолет Хольгрена. Звичайно, з нього не було ніякої користі. В мене не було пороху. В мене не було кулі. Було не так вже й важко розібратися, як його перезаряджати. Варто було розпитати його про всі прибамбаси. Ох, якби ж то знати…
Я жбурнула пістолет в Калару, в основному, щоб побачити, як вона відреагує.
Він пролетів крізь неї, вдарився об стіну і зі стукотом впав на підлогу. Вона навіть не здригнулася.
-- Якщо ти хочеш завдати мені кривди, Амро, то боюся, тобі доведеться вирвати мене зі своєї душі. Я там внизу, під всім тим розбитим склом, про яке згадував Аітер. І, звісно ж, все, що ти зробиш зі мною, ти зробиш з собою.
На вошиву бороду Керфа.
#
Клинок не зник. Я вирішила для себе три речі. По-перше, я більше не буду з ним розмовляти. По-друге, навіть подумки я більше не буду називати його Клинком, Каларою, чи хай йому чорт, ще якось, а тільки Реготуном. І по-третє, я не буду думати про нього, як про маленьку дівчинку. Це якась істота, а не людина. Це воно, і до того ж воно – масовий вбивця.
Мені зайняло приблизно п‘ять хвилин, щоб прийти до такого висновку. Принаймні мені здалося, що минуло п‘ять хвилин. Хтозна, може минуло століття, або не пройшло і секунди?
Я оглянула свій маленький світ. Цікавішим він не став. Аітер навіть не встановив таємного сховку в своєму троні. Оскільки це була єдина річ в кімнаті окрім мене, то я перевірила.
Я сіла на трон, уникаючи криваву пляму, і зітхнула.
Вічність видалася мені страшно нудною. Мені дуже, дуже захотілося вина.
-- Ти можеш просто зробити його, -- обізвався до мене Реготун. Раніше він не вмів читати мої думки, але це змінилося, вочевидь коли він заховався у моїй душі. Мені це не дуже сподобалося. Але з іншого боку, в цю мить мені мало що подобалося.
Проте чи мав він рацію? Тріщина досі залишалася на своєму місці, в мене під ногами. Безмежні можливості, які тільки чекали, щоб я до них під‘єдналася. В мене почала зароджуватися ідея, яку я відігнала перш ніж вона сформувалася.
-- Що це було, Амро? – він встав і зробив кілька кроків до мене. Я показала йому дулю і повернулася думками до вина.
Хольгрен розповідав мені, що коли чарував непідготовлене закляття, то уявляв собі так докладно, як тільки міг, що саме він збирається вичарувати. Чим детальніше ти це робиш, тим більше шансів на успіх. Тоді це змусило мене задуматися, яку саме уяву він мав, якщо був здатен перетворювати людей в кривавий туман.
Я прислухалася до його поради. Уявила собі, що тримаю чашку вина, яке я, на жаль, знала найкраще – Тамбора. Гірке, схоже на оцет, загустіле, з присмаком грязюки, воно наповнювало рот розпачем. Водянисто-червоне, воно відбивало світло так, наче в кожну чашу додавали зверху краплину олії. Нерівне, округле дно глиняної чашки в мене в руці – Тамбор був щасливим, якщо ти його проливав, це означало, що ти швидше замовиш наступне –
Я викликала дрібнесеньку краплину енергії з тріщини, і ось воно в мене, в моїх руках.
Я зробила ковток.
-- Фе, таке ж гидке, як справжнє, -- промовила я вголос. Якби я колись повернулася в Люсерніс, то могла б відкрити магазин навпроти Тамбора і повністю збанкрутувати його. Хоча й мізер, проте він за свій товар платив. Я свій буду отримувати на халяву.
Але я ніколи не повернуся в Люсерніс. Я не можу.
-- Звісно, що можеш, -- сказав Реготун. – Я покажу тобі як.
Я скасувала своє перше рішення.
-- Послухай мене уважно, Реготуне. Я не збираюся розмовляти з тобою, чи взагалі звертати на тебе увагу, але ти повинен дещо зрозуміти. Я ніколи-преніколи не дозволю тобі повернутися в наш світ. Ти йобане чудовисько, і я маю на тебе такого зуба, що ти не повіриш. Ти кліщ, що причепився до моєї душі, і допоки я не придумаю, як зішкребти тебе і розчавити, ніхто нікуди не піде. Ясно?
Він тільки посміхнувся.
Я допила вино. Так, цілком можливо відчувати нехіть і бажання одночасно. Щоб ви знали.