Я жбурнула чашку об підлогу, як з люті через ситуацію, в якій опинилася, так і з цікавості, що трапиться з предметом, який я створила з допомогою чарів. З доволі переконливим справжнім звуком, вона розбилася на доволі переконливі справжні шматки.
-- Тепер я знаю. Краще перевірити ще раз, для певності.
Я вичарував ще одну чашку вина. Самі розумієте, в ім‘я науки. І щоб напитися.
Я й напилася, в той час, як потвора у вигляді дитини спостерігала безпристрасними, безмежно терплячими, схожими на зорі очима.
Частина II: Люсерніс
18
Важко передати словами, яким щасливим я був, коли побачив, як з правого борта в ранковому світлі повільно з‘являється панорама Люсерніса – приземкувата, незграбна голка Стрекозиної Вежі, цибулинний Купол Зітхань. Облізлі від віку стіни Арсеналу на південному краю гавані. Безперечно, Люсерніс не був раєм, в ньому стільки ж огидних злиднів, скільки огидного багатства, і звісно погані речі трапляються з хорошими людьми. Але найбільше місто на заході мало свою власну душу, а його величина гарантувала анонімність, яка в багатьох важливих для мене відношеннях, дорівнювала свободі. Вперше я прибув у Люсерніс як вигнанець. Невдовзі я виявив, що моє вигнання – це щастя у нещасті.
Але найважливіше це не був клятий Белларіус. Місто, яке пробуджувало в мені все найгірше. Плюс погода там просто жах.
Кіль пришкутильгав до поруччя поряд зі мною і вперше глянув на Перлину Заходу. Сірому Зубу вдалося врятувати Кіля і Крейду, проте він не зміг вилікувати їхні рани повністю. Не буду вдавати, що розумію, що його Філософія може чи не може зробити, але в мене немає причин вважати, що він міг без причин приховати якусь частину своїх лікувальних здібностей.
-- Оце такий Люсерніс? – запитав Кіль.
-- Так, він.
-- Плаский якийсь, -- було все, на що він спромігся.
-- Ти оціниш це, бо тобі не доведеться шкутильгати вгору і вниз гори, щоб кудись потрапити. Фактично, тобі взагалі не доведеться ходити. В нас є такі штуки, називаються карети.
-- Ти собі жартуєш з мене.
-- Ти сидиш в них, а кінь тягне. Куди захочеш. Тобі сподобається.
Він закотив очі.
-- Ти мені більше подобався, коли весь час був у поганому настрої.
Я, зрозуміло, більше подобався собі подалі від Белларіуса, де я не мусив робити жахливі речі. Де безжалісність не була моїм психічним станом за замовчуванням. Але я вирішив не нагнітати атмосферу.
-- Часом не починаєш сумувати за батьківщиною?
-- Ні. Я краще ніж будь-хто знаю, який Белларіус жахливий. Просто думав, що тепер, коли скинули Синдика, справи підуть краще. Але чомусь все тільки погіршилося. Амра попереджала мене не бути оптимістом. Здається, вона мала рацію.
-- Не варто вірити всьому, що говорить Амра. Якби вона хоча б наполовину була такою цинічною, як вдає, то Белларіуса вже б не існувало. Хоча мушу признати, думка про світ без Белларіуса має свої принади.
Він глянув на мене.
-- Яким би, курва, кінченим Белларіус не був, це все що я знаю. Оте місто? Я про нього нічого не знаю. Нічого.
-- В цьому краса нового початку. Ти нічого не знаєш про нього, але значно важливіше, що воно нічого не знає про тебе. Наприклад, небезпечні банди злочинців не прагнуть пролити твою кров.
-- Факт, -- сказав він, посміхаючись.
-- Пророкую, що за тиждень ти більше ніколи не захочеш залишати Люсерніс, -- я поклав руку йому на плече. – Іншого такого місця не існує. От побачиш.
-- Повірю тобі на слово. А… я прийшов, щоб сказати тобі. Марл говорить, що істота в клітці знов стає неспокійною.
-- А… Тоді краще піду розберуся.
І я залишив Кіля спертого на поруччя, намагаючись уявити, що чекало його в майбутньому. Амра вважала за потрібне врятувати йому життя, навіть ціною того, що їй довелося вступити в смертельну сутичку зі своїм другом дитинства. Мабуть, щось вона в ньому побачила. Мушу признати, я цінував його вірність.
Що б не чекало Кіля в майбутньому, я буду підтримувати його, як тільки зможу. Хоча я сумнівався, що йому сподобається принаймні щось з того, що я для нього запланував.
Під палубою Марл перевіряв чи наш багаж готовий до висадки, всоте. Насправді була його черга доглядати за кліткою з породженням тріщини, а ще за єдиною скринею з золотом, яку я прихопив у дорогу. Останнє чого мені бракувало, це щоб якийсь моряк зі спритними пальцями відкрив клітку в пошуках здобичі. Все перетворилося б в криваву лазню, і то швидко. На кораблі далеко не втечеш.
-- Пане Марл. Наш вантаж знов рухається?
-- Так, магу.
Я поклав руку на ящик. Я відразу відчув, що він знов потайки гриз сітки. Я підсилив їх і вплетені в них команди. З легким гарчанням Півмісяць затих.