Невеличкий садок перед садибою виглядав жахливо. Тобто нічого не змінилося. Я відчинив декоративні ворота, поклав руку на величезні блакитні вхідні двері й прошепотів до них. Вони показали мені всіх, хто приходив і стукав, відколи я востаннє питав їх. Ніхто, кого я знав. Ще одним шепотом я відімкнув замок і зайшов всередину.
Кіль був у вітальні. Там також знаходилася повна грошей скриня. Кіль виглядав на знудьгованого, здавалося, він от-от засне.
Я кинув пергамент на запилений комод і сказав.
-- Прокидайся, Кілю. Де пан Марл?
-- Прибирає десь. Марл тільки глянув на це місце, брови в нього вигнулися дугою і він почав щось бурмотіти. Думаю, пилюка для нього – щось типу заклятого ворога.
-- Ти не дуже помиляєшся, -- відповів я. – Пан Марл служив на флоті.
-- Якому?
-- Здається Пінгульському. Але повір мені, вони всі однакові. А де Крейда і решта багажу? – Тобто Півмісяць.
-- В будиночку позаду.
-- В каретній.
-- Хай тобі буде, в каретній. Вони з Марлом вирішили, що краще не заносити його додому.
-- Розумна обережність, але абсолютно зайва. Я б запитав, чи ви їли, але знаю, що ні. В домі немає нічого їстівного. Збери всіх, будь ласка, а я тим часом покличу найманий екіпаж. Ми добряче пообідаємо, а тоді нас чекає робота.
Поки Кіль пішов по інших, я висунув голову в двері й пронизливо свиснув. Хлопчина років десяти, один з багатьох, що тинялися по Променаду, помахав до мене капелюхом. Я провів пальцем коло і він побіг в напрямку Драконових Воріт. Менше ніж за десять хвилин позад дому чекала карета. Якщо ти живеш на Променаді, найманий екіпаж в тебе завжди під рукою.
Я ще раз перевірив клітку Півмісяця і ми вирушили до “У Фрауда”. Я наказав екіпажу чекати. Обід, як завжди, був відмінний, а обслуга, як завжди, паскудною. Ми їли мовчки, адже ми не снідали, а їжа перед нами заслуговувала того, щоб зосередитися на ній. Коли залишилося тільки вимачати підливку і колупатися в зубах, я промовив.
-- Панове, вітаю вас в Люсернісі. Хотів би я, щоб ми могли відкинутися в кріслах і кілька годин переварювати їжу і пити вино, але в нас сьогодні купа роботи, а залишилося тільки пів дня, щоб все це зробити. Ось чим ми займемося далі: добудемо фургон, відвідаємо м‘ясника, повернемося в садибу за нашим вантажем, а тоді з‘їздимо на цвинтар. Крейдо, ти вмієш вправлятися з фургоном?
-- Так, магу, - відповів він.
-- Чудово. Тоді вирушаємо.
Я б дав заробити другові Амри, стельмаху з Веретена, але витримати ще одну дискусію про те, де вона зараз, було понад мої сили. Тож я обрав іншого, більш-менш навмання, з пів десятка, що були в околиці, переплатив за дводенну оренду фургона і двох коняк, щоб його тягнути, і вніс заставу, щоб позбутися кучера, який прикладався до воза. Крейда сів за віжки. Я направив його на ринок біля Воріт Зрадника, ми зупинилися в найбільшій м‘ясній крамниці, яку я тільки знав, де я купив пів десятка свинячих тушок, з яких зцідили кров, але інакше цілих. Ми почекали поки вони на моє прохання вирізали в них серця і запакували їх окремо. Без доплати мені докинули змащену воском полотняну торбу на серця і косий погляд.
Марл відпросився, щоб швиденько оглянути ринок і знайти щось і принести в садибу на вечерю, а Крейда вирішив піти з ним. Кіль сидів на задку фургона і роззирався. Його голова невпинно крутилася. Ринок біля Воріт Зрадника був галасливим, бурхливим і дуже людним.
Поки ми чекали, я штурхнув його під бік, щоб привернути увагу.
-- Як тобі Люсерніс? – запитав я.
-- Я ніколи не бачив стільки людей. Белларіус велелюдний, але доволі швидко ти знаєш там кожне обличчя. Тут? Неможливо. Скільки людей живе в місті?
-- Не знаю, чесно. Якби я мав вгадувати, то щонайменше пів мільйона.
Він тихо присвиснув.
-- Тут легко заблудитися, -- промовив він, пильно вдивляючись навпроти нас, на молоду, гарненьку торговку рибою з бездоганною шкірою лимонного кольору, яка голосно і щиро сміялася, торгуючись з покупцями.
-- І не кажи, мій юний друже.
#
Тоді ми повернулися в садибу і завантажили клітку з Півмісяцем на фургон. Від запаху свинячої крові він відразу прокинувся і я загнав його назад у заціпеніння. Довелося попотіти. Я б волів відвезти Півмісяця і туші окремо, але логістика не вартувала таких зусиль. Тож я їхав позаду, сидячи на клітці, щоб підтримувати прямий зв‘язок з породженням тріщини, і щоб не замастити нічого, крім черевиків у калюжі крові, що повільно розросталася. Звісно, зі свиней спустили кров, але неможливо вицідити все до останньої краплини.