Клюге не був хорошим ворогом. Хороших ворогів не існує. Він не був дурнем, і володів певною силою, як звичайною, так і Мистецтвом. Але він був далеко, далеко не найгіршим ворогом, з яким я мав справу. Я був трохи здивований, що він спробував притиснути мене таким чином.
Кіль театрально зітхнув, перериваючи мої думки.
--Що?
-- Ти мусиш наживати собі могутніх ворогів, куди б не приїхав?
Я фиркнув.
-- Клюге не могутній.
-- Він може посадити людину у в‘язницю? Повісити її?
-- Ну… так. -- Я вирішив не згадувати, що Клюге ще й маг. Це б мені не допомогло.
-- Не знаю, що ти розумієш під словом могутній, Хольгрене, але тобі варто передумати це.
-- Гадаю, ти хотів сказати “переглянути”.
Він покосився на мене, почухав голову.
-- А ще тобі варто спробувати розібратися, що в тобі змушує юдей так сильно ненавидіти тебе і хоча б трішки змінитися.
-- Заткнися і допоможи мені з кліткою.
-- З однією рукою?
-- Справедливе зауваження. Тоді вичистиш всю кров, коли повернешся до садиби. Для цього вистачить однієї руки.
-- Це не наш фургон!
-- Я хочу, щоб мені повернули заставу.
Він пошкутильгав геть, бурмочучи щось, що звучало як “хоча б трішки змінитися”.
Від мого старого дому не залишилося нічого крім фундаменту, кількох обгорілих балок і пари розбитих статуй, що стояли в садку немов привиди, задовго до того, як я купив його. Поки я був у Таготі й Мовчазних Землях, обереги, накладені мною на будинок, ослабли, і коли розгорілася велика пожежа, не змогли захистити стару дерев‘яну будівлю. Те, що на північ від річки Оз згорів тільки мій будинок, не оминуло мою увагу, але чесно кажучи після повернення з Тагота, мене це не надто хвилювало. Дім пропав, але не скажу, що я любив його з самого початку. Головним для мене було місце його розташування. І коли ми з Амрою переїхали на Променад, я б його і так залишив.
А от підвал будинку – зовсім інша справа.
Я викликав сильний вітер і змів уламки з фундаменту, очищаючи кам‘яну підлогу і посеред неї -- ляду. Обереги на ній не підвели; взявши до уваги скільки зусиль я в них вклав, я був би дуже здивований, якби це трапилося.
Я нагнувся, щоб оглянути двері і з допомогою магічного зору побачив, що з часу останньої перевірки хтось намагався, безрезультатно, проникнути в середину. Їм не вдалося зайти, але вони вибралися живі. Шкода. Мабуть, це був Клюге, але це тільки припущення.
Ми з Крейдою, як найбільш працездатні, перетягнули клітку і свинячі туші до ляди, а тоді я відправив їх всіх назад у садибу. Тільки Крейда мав з собою емблему з палаючою вежею, тож ключі дісталися йому.
-- Нікого не впускайте, -- наказав я їм. – Якщо тільки в них не буде записки від мене чи Лорда Губернатора. Або армії. Я повернуся сьогодні вночі.
Марл кивнув і вони пішли. Я був практично впевнений, що вони не заблудяться, а якщо таки заблудяться, то будь-хто направить їх на Променад.
Коли вони зникли з очей, я взявся до роботи і посунув породження тріщини в темряву свого давно закинутого святилища.
#
В підвалі в мене зберігалося багацько небезпечних предметів. Півмісяць однозначно був найнебезпечнішим з усього, що я там будь-коли тримав. Тож як тільки я спустив клітку по сходах, то відразу посунув її по вкритій плиткою підлозі до захищеного кола, яке я виклав купу років тому. Досконалого, суцільного кола з сіро-білого граніту, півтора метра діаметром, щоб витесати яке я витратив фортуну. В півтора раза більше мені обійшлося вирвати частину першого поверху, опустити коло в підвал, а тоді відремонтувати підлогу і стіну.
В коло міг зайти хто-небудь, але ніхто не міг вийти без мого дозволу. Я встановив його з надією, що спіймаю демона, якому продав свою душу, але він був надто обережним, щоб зайти в пастку. Тож хоча я випробовував її незлічену кількість разів, я ніколи її не використовував. Аж дотепер.
Я востаннє підсилив сітки, що утримували Півмісяця і взявся відкривати ящик, з допомогою Мистецтва витягуючи один за одним цвяхи. Я не подумав взяти з собою лом. Я повністю розібрав ящик, залишивши тільки дошки під істотою. Тоді вийшов з кола, залив у граніт більше ніж достатньо енергії, і обрізав всі вузли магії, що утримували сітки, які ув‘язнювали Півмісяця.
Сітки розсипалися на пил і залишки ниток, породження тріщини немов вибухнуло, кинулося на мене… але невидимий, непрохідний бар‘єр відкинув його назад в центр кола.
Він пробував три рази, тоді припав до дерев‘яної підставки, важко дихаючи і люто зиркаючи на мене.