Голова Півмісяця, навіть зі щупальцями, була меншою, ніж в Боша.
-- Гаразд, Півмісяцю. Наш час настав. Я дам тобі один шанс вбити мене і втекти. Якщо тобі не вдасться, то будеш виконувати всі мої забаганки. – Це все було правдою, тільки не в тому сенсі, в якому це зрозуміє істота.
Тоді випусти мене і ти помреш. Він став на чотири лапи і припав до землі, готовий до стрибка. Його шкіра почала змінюватися, намагаючись злитися з узором плитки на підлозі навколо нього.
Потрібно було ідеально вибрати момент.
-- На рахунок три. Раз. Два. Три. – Коли останнє слово вилетіло мені з рота, він був уже в повітрі. Це була страшна тварюка, найбільше мене в ній жахали позбавлені емоцій очі комахи. Я зняв захист кола… і негайно відновив його.
Тіло Півмісяця впало назад в коло, забилося, за одну мить його шкіра змінила сотні кольорів і узорів. З відрізаної шиї бризнула блакитна сукровиця, хляпаючи об бар‘єр і стікаючи в калюжу на підлозі. Голова Півмісяця покотилася і зупинилася в мене біля ніг.
Я підняв Боша. Провів пальцем по демонічних знаках, що відчиняли куб. Викинув голову на підлогу, тоді копняком направив у коло. Вона приземлилася під боком чудовиська, більш-менш обличчям вниз. Про всяк випадок я думкою ще раз підсилив коло, тоді помістив голову Півмісяця на місце Боша. Запечатав куб, тоді сів на сходах і спробував заспокоїти подих. Я навіть не уявляв, наскільки я був знервований, а зараз мої нерви казали мені, як сильно їх попустило, що мій план спрацював.
-- Я казав тобі, що ти будеш виконувати мої забаганки, -- промовив я до пекельно огидної голови в кубі.
Для того, щоб розмовляти, Півмісяць не потребував тіла. Я чудово почув, як він назвав мене “чудовиськом”.
-- Хороша новина полягає в тому, що я можу скласти тебе назад. – І я дійсно міг; допоки колу вистачатиме наданої мною енергії, воно не дасть померти тілу істоти, та й голові Боша теж. Я виділив, щоб вистарчило на місяць, більш-менш. Довший період означатиме, що я швидше за все вже не повернуся, отже більше їх не потребуватиму.
Зроби це негайно.
-- Знайди мені вогонь, тріщину, тоді може. А зараз заткнися.
Звісно, що я не збирався повертати Півмісяцю тіло.
Я обійшов своє святилище і зібрав у ранець речі, які могли мені знадобитися для того, що чекало мене попереду, тоді закинув ранець на плече і піднявся по сходах. Я ще раз запечатав двері, наклав на них обереги, взяв свинячі серця і трохи шкодуючи, що ще п‘ять туш змарнуються, вирушив по дорозі в напрямку до Доньчиного моста і Некрополя. Моя земля впиралася в річку Оз, але невеличкий човник, який я тримав на березі зник після того, як ослабли обереги, що приховували його, приблизно тоді, коли я гнив у неглибокій могилі в Таготі.
Вечірнє світло було немов з рідкого золота, вітер ніс з собою приємну прохолоду. Це була б приємна прогулянка, якби вона відбувалася будь-де, тільки не поряд з могильником.
Я перетнув Доньчин міст, тоді зайняв місце в брудній, але переповненій харчевні навпроти Некрополя. Я відмовився від їжі, сьорбав паскудне вино, не звертав уваги на періодичні невдоволені погляди служниці й спостерігав, як з величезних воріт цвинтаря виходять відвідувачі, аж поки не наблизився час закриття воріт. Тоді, коли мені здалося, що всі відвідувачі тих, хто залишив цей світ, залишили цвинтар, я взяв ранець, перетнув багатолюдну вулицю і зайшов у Некрополь. Я сподівався, що не роблю помилку.
21
Некрополь.
Одне з дуже, дуже старих місць сили нашого світу, і хоча зараз він виглядав як прекрасний, дещо божевільний парк, так було не завжди. Насправді протягом століть він виглядав гірше ніж могильники.
Він завжди був місцем для мертвих; до заснування Люсерніса, до Діаспори, навіть до Катаклізму. Це був домен Сторожа Мертвих, і під доглянутими газонами, під акуратно підстриженими кущами, під мармуровими мавзолеями, алебастровими статуями і кам‘яними вазами заповненими свіжозрізаними квітами, під недавно померлими і їхнім комфортабельним загробним життям знаходилися кістки й душі тих, хто знав Сторожа Мертвих під іншим іменем: Королева Душ.
Мої ретельні пошуки не виявили імені мага, який надів повідець на Сторожа, прив‘язав її до меж Некрополя і змусив до згоди, що тривала до наших днів, захищати спокій померлих і утримувати їхні душі на нашій площині допоки хоча б найменша порошинка їхніх фізичних тіл залишалася на її території. Той, хто зробив це, був страшно могутнім, або надзвичайно розумним. Або і те і те.