Амра ніколи не питала мене, чому я вирішив оселитися поряд з могильниками, а я ніколи не розповідав їй. Причина була простою. Сторож була прив‘язана до Некрополя, але її територія сягала на північ, за річку Оз. Насправді душі викинутих за річку продовжували потойбічне життя в Люсернісі. Просто вони були змушені жити як безхатьки в його нетрях.
Я жив біля могильників, бо якби я помер на території Сторожа, то негайно і автоматично став би жителем її версії потойбічного світу, а демон, в якого був контракт на мою душу, міг піти в сраку. Принаймні допоки від мого трупа не залишиться буквально нічого, а це займе купу століть. Це було найкраще тимчасове рішення, яке мені вдалося знайти. А ще це була причина, чому я намагався переважно залишатися вдома. На відміну від корінних Люсерніанців, у випадку моєї смерті за межами фізичної сфери її впливу, її двері будуть зачинені, а я отримаю те, на що заслуговую. Що зрештою і трапилося – більш-менш, і тимчасово.
Коли Амра вихопила Клинок, що Ненависть Шепоче з рук Сторожа, втрутився я зі своєю магією, щоб дати Амрі змогу втекти. Я зробив це знаючи, що Сторож буде не надто цьому рада, що я не більше ніж завдам невеличких незручностей і трохи відверну її увагу. Звісно, я зробив це заради Амри; щоб повернути Клинок, Сторож була готова натворити неприємностей. Але я зробив це також тому, що думка, що один з Клинків Восьмикратної потрапить в руки Сторожа, жахала мене. Якби це трапилося, я не уявляв собі хорошого кінця.
Тож я не шкодував, що став у неї не шляху, і якби трапилася нагода, зробив би це знову. Але коли я зайшов у Некрополь, то мушу визнати, що відчував певне хвилювання. Навряд чи вона захоче обійняти мене, якщо тільки ці обійми не зламають мені хребет.
Тому я приніс подарунки. Нікому не дозволяйте казати вам, що ваші досліди нудні й неістотні. Вони можуть врятувати життя, можливо навіть ваше власне.
Як тільки я зайшов у Некрополь, ворота з оглушливим грюком зачинилися. Це аж ніяк не було нормальним.
-- Отже, я так розумію, ти мене пам‘ятаєш, -- промовив я в порожнечу. У відповідь тіні, вже довгі, вечірні, помчали по траві й почали затоплювати все в межах стін. Некрополь був велетенською чашею, яка швидко заповнювалася чорнильною темрявою. Я глянув в напрямку недбало вирізьбленої статуї заплаканої матері, що стояла на невеличкому пагорбі посередині цвинтаря, найвищій точці Некрополя. Її там вже не було.
-- Я розтоплю плоть з твоїх кісток і нагодую нею траву, -- вітер доніс до мене голос. – Я віддам твій череп хробакам, щоб вони там забавлялися. Твоєю грудною кліткою я буду загрібати листя, а в ті рідкісні випадки, коли випаде сніг, я вийматиму твій збережений з любов‘ю скальп, на якому залишатиметься волосся, і змітатиму сніжинки з могильних плит.
-- Мені лестить, що ти стільки про мене думала, але ти цього не зробиш.
-- Не зроблю?
-- Ні. Всі знають, що я смертельно чесний. Я не порушував писаних законів. Не проливав крові, не займався розпустою, не смітив, а навіть не грав з троїстими музиками.
Раптово вона з‘явилася перед мною, велетенська, обличчя – маска люті.
-- ТИ СТАВ МЕНІ НА ЗАВАДІ! – Її вереск був таким голосним, що я почав боятися за свій слух. Вона ставала щораз то більшою і більшою, аж поки не заступила половину зірок. – Ти вкрав мій Клинок! Якби ти не втрутився, я б вмить справилася з тією злодійкою, а наступної миті Клинок був би моїм.
-- Ой, не будь такою дріб’язковою. Якби тобі в руки потрапив Клинок, що Ненависть Шепоче, ти б порушила всі свої обітниці, і швидше за все, знищила весь світ. Пробач, але я не міг просто спостерігати, як нищать наш світ. Так трапилося, що я тут живу.
Сторож продовжувала зростати, вона нависала наді мною, руки з грубими пальцями стали огидними, кістлявими, з гострими пазурами. Її велетенське, бліде, паскудне обличчя заповнило небо. Вона заскреготала зубами, з її вуст злетів звук снігової лавини. Само повітря потріскувало, мені було важко дихати.
-- Я приніс тобі подарунок, -- сказав я їй. – Але якщо ти волієш злитися… -- я знизав плечима і повернувся йти геть, вдаючи, що якимось чином зможу відчинити ворота, навіть якщо вона захоче, щоб вони залишалися зачиненими. Мені залишалося три кроки до них, перш ніж вона заговорила.
-- Гаразд… Давай принаймні поглянемо на нього. Перш ніж я тебе знищу.
Я не посміхнувся. Посмішка могла все зіпсувати. Я обернувся. Сторож повернулася до свого нормального розміру, приблизно вдвічі вищої за людину. Вона простягнула одну кам‘яну руку. Я витягнув з ранця пакунок з вощеного полотна і плюхнув на її велетенську долоню. Неймовірно спритними пальцями вона зірвала обгортку і насупилася.