-- Свинячі серця? Колись я ласувала людськими жертвами, по десять за раз!
-- Що ж, якщо тобі не до вподоби, я можу викинути їх. Назовні. Негарно смітити в Некрополі.
Вона насупилася.
-- Ні. Хай вже буде. – Вона всілася на траві й почала поїдати серця, виставивши мізинець в пародії на витонченість.
-- Мені недавно сказали, що люди і свині всередині майже однакові, -- зауважив я. – Є в цьому хоч краплина правди?
Вона буркнула.
-- Вони не помиляються. – Вона доїла останній шматок, зітхнула і почала стискати обгортку більше і більше, аж поки вона цілковито не зникла. – Гірше. Я гірша. Весь світ гірший, в цю гіршу епоху. Це перше більш-менш пристойне підношення, яке я отримала за останніх сто років.
– Не може бути.
– Знаєш, що мені тепер приносять в жертву? Ляльки! Ляльки з пришитими невеличкими сердечками з рожевого фетру! Що мені з ними робити? Колись мені подавали серця незайманих дівчат, які ще билися! Вони мені огидні. Я сама собі огидна. Я повинна вбити тебе тільки за те, що ти нагадав мені про це. Я, курва, у повному відчаї. Чого тобі треба, магу-недоучко?
-- Що ти знаєш про Ту, що Кидає Вісім Тіней?
-- Знаю, що я поряд з нею виглядатиму старою доброю тітонькою. Знаю, що все пов‘язане з нею, закінчується погано для всіх крім неї, хто б вони не були: боги, демони чи ви – жалюгідні, смертні хробаки.
-- Тоді можна поцікавитися, чому ти намагалася заволодіти одним з її Клинків?
-- Тому, що я була створена, щоб погано закінчити, дурню.
На це мені було нічого сказати.
-- Хто вона, так насправді? Чого хоче?
-- Тобі доведеться запитати в неї, чого вона хоче. Я скажу тобі одне: Вона народилася як зброя у війнах богів. Вона божественне втілення знищення, так само як її сестра – виживання. Якщо вона захоче, то може все закінчити.
-- Все? Пробач, але щось важко віриться.
Сторож мертвих нагнулася і величезним пальцем штурхнула мене в груди.
-- Запам‘ятай. Я ніколи не брешу. Вона може закінчити все суще. – Посмішка. – Хтозна. Може вона ще й закінчить.
-- Ти мене заспокоїла.
-- Що, забув з ким розмовляєш?
-- Ой, не знаю. Смерть приносить спокій, можна й так сказати.
Вона фиркнула. Але не заперечила мені.
-- То ти не можеш розповісти мені нічого про її плани?
-- Я ж щойно розповіла, йолопе.
-- А на рахунок Клинків?
-- А що на рахунок Клинків?
-- Що вони, так насправді?
-- Звідки мені знати?
-- Про Клинок, що Ненависть Шепоче, ти знала достатньо, щоб хотіти його. – Це було єдиною причиною, чому я ризикнув викликати її гнів і з‘явитися в Некрополі. Будь-яке джерело інформації відносно Клинків було безцінним.
Вона посміхнулася.
-- Гаразд, недомагу. Кожен Клинок – посудина з одним з її восьми втілень, кожен – сам по собі богиня, окрема і несхожа на всіх інших. Ти питаєш, чого вона хоче. Я не знаю. Але скажи мені, якби тебе розділили на вісім частин, то чого б ти хотів?
Я поміркував над її словами. Надто все швидко, щоб повірити, прийшов я до очевидного висновку.
-- Я б хотів знов стати одним цілим, -- насупився я. – Але я не бог, і дуже сумніваюся, що бажання простого смертного можна серйозно порівнювати з бажаннями бога. І чи кожен з моїх фрагментів буде хотіти того самого, що й інші?
Вона знизала плечима, її явно не обходило, до якого висновку я прийшов, і чи був він правильним.
-- Це все що ти хотів?
-- Якщо ти не знаєш чогось про Чорну Бібліотеку в Траксисі, то так, це все.
-- Навіщо тобі про неї знати?
-- Мені потрібно піти туди і взяти почитати книжку.
Вона випрямилася.
-- Яку книжку?
-- Записник Лагни. А ще, може, його ключ.
Сторож посміхнулася, її зуби – дитячі могильні плити.
-- Мушу признати. Ти кумедний, магу.
-- Чому кумедний? Я не жартую.
-- О, я в цьому не сумніваюся. І ось що я тобі скажу: Деякі книжки – зовсім не книжки, а деякі читають читача, коли той читає їх. Між іншим, щоб прочитати ту книжку потрібен ключ.
-- Прекрасна туманна відповідь.
Її посмішка стала ширшою.
-- А ще деякі книжки неймовірно люті.
-- Тобі справді подобається бути загадковою?
-- Якщо дійдеш до Чорної Бібліотеки, то сам побачиш. Ха! Побачиш! – І вона вибухнула сміхом, який найбільше нагадував скрегіт заржавілих завіс воріт на осінньому вітрі.
Я пішов геть. Здавалося, вона цього не зауважила. А принаймні не спробувала перешкодити мені відчинити ворота.
22
Я пройшов вулицею метрів п‘ятнадцять, коли зауважив першого спостерігача, і то я зауважив його тільки тому, що використовував свій магічний зір.