Заповіт “життя і миру”, укладений Богом із синами Левія, який приніс би невимовне благословення в разі його дотримання, тепер Господь вирішив поновити з тими, котрі колись були духовними вождями, але через беззаконня зробилися “погорджуваними й зневаженими перед усім народом”.(Мал.2:5,9)
Грішники були серйозно попереджені про настання судного дня та намір Єгови знищити кожного порушника Закону. Однак ніхто не був залишений без надії: пророцтва Малахії про суд поєднувалися із закликом до нерозкаяних людей примиритися з Богом. “Поверніться ж до Мене, — благав Господь, — і Я повернусь до вас”.(Мал.3:7-12)
Здавалося, що кожне серце мало б відгукнутися на такий заклик. Небесний Бог благає Своїх заблудлих дітей повернутися до Нього, аби знову разом з Ним виконувати Його роботу на Землі. Господь простягає Свою руку, щоб узяти за руку Ізраїля і вивести його на вузький шлях самозречення і жертовності, аби в результаті вони, як Божі діти, розділили з Ним спадщину. Чи приймуть вони це запрошення? Чи зрозуміють, що це єдина їхня надія?
Як же сумно читати рядки Святого Письма про те, що за днів Малахії ізраїльтяни не бажали упокорити свої горді серця та в любові й послуху співпрацювати з Богом! Відповідь: “У чому нам навертатися?” — свідчить про їхнє самовиправдання.
Господь вказує Своєму народові на один із притаманних Ізраїлеві гріхів. “Хіба годиться людині обкрадати Бога? — запитує Він. — Мене ж ви обкрадаєте”. Усе ще не усвідомлюючи свого гріха, непокірні запитують: “У чому ми Тебе обікрали?”
Відповідь Господа цілком зрозуміла: “Десятиною та приношеннями! Ви тяжко прокляті, однак ви, увесь народ, Мене обкрадаєте. Принесіть же всю десятину до дому скарбниці, щоб була пожива в Моєму домі, і таким чином випробуйте Мене, — промовляє Господь Саваот, — чи не відчиню Я небесних отворів і не виллю на вас благословення понад міри? Заради вас Я забороню сарані-ненажері, і вона не нищитиме плоду землі, і не пустошитиме винограду на полі, — говорить Господь Саваот. І будуть усі люди вважати вас щасливими, бо будете ви країною утіх, — говорить Господь Саваот”.(Мал.3:7-12)
Бог благословляє працю людських рук, щоб вони повертали Йому Його частку, Він посилає їм сонячне світло і дощ, дає ріст рослинам, а людям — здоров'я та здібності для придбання багатства. Кожне благословення походить з Його щедрої руки, а тому Він бажає, щоб люди на знак подяки повертали Йому Його частку в десятинах і пожертвуваннях — у жертвах подяки, добровільних пожертвуваннях, у жертвах за провину. Вони мали б посвятити свої кошти на Його служіння, аби Його виноградник не залишався неродючою пустелею. Їм потрібно було б роздумувати над тим, що учинив би Господь на їхньому місці. Вони повинні розповідати Йому в молитві про всі свої труднощі, виявляти неегоїстичну цікавість до виконання Його справи в усіх частинах світу.
Вістки, з якими звертався до народу останній із пророків Старого Завіту — Малахія, а також утиски язичеських ворогів, примусили ізраїльтян, зрештою, засвоїти, що справжній добробут залежить від послуху Божому Законові. На жаль, для багатьох людей послух не був результатом віри й любові. Вони керувалися егоїстичними мотивами. Показне служіння розцінювалося як засіб досягнення національної величі. Вибраний народ не став світлом для світу, а відокремився від нього, щоб таким чином запобігти ідолопоклонству. Дані Богом заборони щодо одруження ізраїльтян з язичниками та наслідування ідолопоклонницьким звичаям навколишніх народів були настільки перекручені, що спорудили стіну розділення між Ізраїлем та всіма іншими народами. Це позбавляло світ благословень, які Бог доручив Ізраїлеві нести іншим.
У той же час через свої гріхи юдеї віддалялися від Бога. Вони не розуміли глибокого духовного значення здійснюваного ними символічного служіння. Вважаючи себе праведними, ізраїльтяни покладалися на власні діла, жертви й обряди, замість того щоб покладатись на заслуги Того, прообразом Кого були всі жертви й обряди. Таким чином, “силкуючись встановити власну праведність”,(Римл.10:3) вони утверджувалися у формалізмі самовдоволення. Позбавлені Духа і Божої благодаті, вони намагалися компенсувати цю нестачу суворим дотриманням релігійних церемоній та обрядів. Не задовольняючись постановами Самого Бога, обтяжували Божественні повеління незліченними власними вимогами. Чим більше ці люди віддалялися від Бога, тим суворішими ставали в дотриманні порожніх форм.
Виконання Закону з додатком усіх цих дрібних, але обтяжливих вимог стало практично неможливим. Величні принципи праведності, викладені в Десятислів'ї, та славні Істини, втілені в символічному служінні, були затьмарені й поховані під горами людських традицій і постанов. Хто справді бажав служити Богові, намагаючись виконувати увесь Закон відповідно до повелінь священиків і начальників, ті стогнали під цим невимовно важким ярмом.
Ізраїльський народ, як нація, бажав пришестя Месії, але у своїх серцях і житті вони були настільки далекими від Бога, що не могли мати правильного уявлення про місію обітованого Викупителя. Замість того щоб прагнути викуплення від гріха, шукати слави й миру святості, вони мріяли звільнитися від ворогів нації й повернути собі колишню могутність.
Вони чекали Месію як національного переможця, котрий скине ярмо загарбників, звеличить Ізраїль і допоможе йому панувати над усіма народами. Таким чином, сатана досягнув успіху, приготувавши серця народу до відкинення грядущого Спасителя. Гордість та фальшиве уявлення про характер і місію Христа не дозволили їм своєчасно і гідно прийняти докази Його месіанства.
Понад тисячу років юдейський народ очікував пришестя обітованого Спасителя. З цією подією були пов'язані їхні найсвітліші сподівання. Упродовж тисячі років Його Ім'я згадувалося в піснях і пророцтвах, у храмовому служінні та сімейних молитвах, однак коли Він прийшов, вони не визнали Його як довгожданого Месію. “Він прийшов до Своїх, та Свої не прийняли Його”.(Йоан.1:11) Для їхніх захоплених світом сердець Улюбленець Неба був, немов “корінь із сухої землі”. У їхніх очах він не мав “ні принади, ні краси”; таким чином, вони не розпізнали в Ньому краси, “щоб Його пожадати”.(Ісаї 52:2-3)
Усе життя Ісуса з Назарета серед юдейського народу було докором їхньому егоїзмові, який виявлявся у небажанні визнавати законні вимоги Власника виноградинка, у якому вони були поставлені розпорядниками й охоронцями. Вони ненавиділи Його за правдивість і побожність, а тому, коли надійшов час останнього випробування — випробування, яке вирішувало їхню вічну долю в разі послуху або вічну загибель в разі непослуху, вони відкинули Святого Ізраїлевого і взяли на себе відповідальність за Його розп'яття на Голгофському хресті.
Наприкінці Свого земного служіння Христос у притчі про виноградник нагадав юдейським учителям про отримані Ізраїлем багаті благословення, наголосивши на справедливості Божої вимоги послуху. Він ясно дав зрозуміти, що Божий намір щодо їхньої слави міг виконатися лише за умови послуху. Відхиливши завісу майбутнього, Він показав: відмовляючись виконувати волю Бога, уся нація втрачала Його благословення і прирікала себе на загибель.
“Був один господар, — почав свою притчу Христос, — котрий насадив виноградник, обгородив його огорожею, викопав у ньому чавильню, побудував башту і, віддавши його виноградарям, від'їхав”.(Матв.21:33-44)
Таким чином, Спаситель послався на “виноградник Господа Саваота”, який за цілі століття до цього пророк Ісая назвав “Ізраїлевим домом”.(Ісаї 5:7)
“Коли ж достигли плоди, — продовжував Христос, — він [власник виноградника] послав слуг своїх до виноградарів узяти свою частку врожаю. Виноградарі, схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого закидали камінням. Тоді послав він інших слуг, більше ніж перед тим; але й з ними вчинили так само. Нарешті послав до них сина свого, кажучи: ‘Посоромляться сина мого’. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: ‘Це спадкоємець; ходімо, уб'ємо його і заволодіємо його спадщиною’. І, схопивши його, вони вивели Його із виноградника та й убили”.(Матв.21:33-44)