Передвіщення пророка виконалося негайно. Ті, хто раніше глузував з повідомлення про наступаюче лихо, тепер мали всі підстави серйозно замислитися, бо за кілька місяців не зрошувана росою і дощем земля висохла і рослинність зів'яла. Час минав, і повноводні потоки почали міліти, а струмки — висихати. Однак вожді нації продовжували закликати народ покладатися на силу Ваала, відкидаючи пророцтво Іллі як пусті слова. Священики і далі стверджували, що дощ випаде завдяки силі Ваала. “Не бійтеся Бога Іллі, не тремтіть від Його слова, — переконували вони, — бо це Ваал своєчасно зрошує врожай, піклується про людей і тварин”.
Божа вістка до Ахава дала можливість Єзавелі, її священикам та всім послідовникам Ваала й Астарти випробувати силу своїх богів і довести, що Ілля є неправдомовцем. Запевненням сотень язичеських священиків протистояло одне-єдине пророцтво Іллі. Якщо всупереч словам пророка Ваал і надалі посилатиме росу й дощ, наповнюючи потоки водою і даючи життя рослинам, тоді нехай ізраїльський цар поклониться йому, а народ визнає його богом.
Вирішивши й далі утримувати народ в омані, священики Ваала продовжували приносити жертви своїм богам, вдень і вночі благаючи їх про дощ. Пишними жертвоприношеннями вони намагалися умилостивити гнів богів; з наполегливістю і запалом, гідними найкращого застосування, не залишали вони своїх язичницьких вівтарів, ревно молячись про дощ. Щоночі в приреченому краї лунали їхні зойки та благання. Однак удень на небі не з'являлось жодної хмаринки, яка б могла захистити від палючого сонця. Жодна крапля роси ані дощу не відсвіжала спраглу землю. Незважаючи на всі зусилля жерців Ваала, слово Єгови залишалося непорушним.
Минув рік, а дощу все не було. Земля зробилася сухою, ніби її обпалив вогонь. Пекуче сонячне проміння знищувало останні залишки рослинності. Джерела висохли, всюди було чути ревіння голодної скотини. Колись квітучі поля перетворилися на обпалені сонцем безлюдні пустелі. Гаї, призначені для поклоніння ідолам, стояли оголені, лісові дерева здавались гігантськими скелетами, які не давали тіні. Повітря було сухим і задушливим, хмари пилу запорошували очі й утруднювали дихання. Квітучі в минулому міста і села перетворилися на місця скорботи. Голод і спрага викликали страшну моровицю серед людей і тварин. Невблаганно наближався голод з усіма його страхіттями.
Однак, незважаючи на ці очевидні докази Божої могутності, ізраїльтяни не покаялися, не засвоїли урок, який бажав викласти Бог. Вони не хотіли розуміти, що Той, Хто створив природу, управляє також її законами і здатний перетворити їх на знаряддя благословення або прокляття. Горді, засліплені ідолопоклонством, вони не бажали впокоритися під могутню руку Божу і почали вишукувати інші причини, якими можна було б пояснити свої страждання.
Єзавель категорично відмовилася визнати, що посуха є посланим Єговою покаранням. Непохитна у своєму рішенні чинити опір Небесному Богові, вона, а з нею майже увесь Ізраїль, оголосили Іллю винуватцем лиха, що спіткало народ. Хіба він не свідчив проти їхніх форм поклоніння? Якби вдалося усунути його з дороги, переконувала Єзавель, розгнівані боги умилостивилися б і усі нещастя скінчилися б.
Підбурюваний царицею, Ахав розпочав старанні пошуки пророка. В усі царства, дальні і ближні, він розіслав своїх посланців, аби розшукати мужа, якого він так ненавидів і, разом з тим, боявся. Намагаючись найретельніше забезпечити пошуки, він вимагав від царів присягати, що їм невідоме місце перебування пророка. Однак усі зусилля були даремними. Пророк перебував у безпечному місці, захищений від люті царя, гріхи якого стягнули на країну прокляття Бога.
Безсила у своїх спробах вчинити розправу над Божим пророком, Єзавель вирішила помститися знищенням в Ізраїлі всіх пророків Єгови. Жодний з них не повинен був залишитися живим. Розлючена жінка виконала свій намір, вигубивши багатьох слуг Божих. Проте загинули не всі. Царський домоправитель Овдій, вірний Богові муж, “узяв сто пророків” і ризикуючи власним життям, “сховав їх по п'ятидесяти чоловік в печері, і годував їх хлібом та водою”.(1Цар.18:4)
Минув і другий рік голоду, а безжалісні небеса не давали жодних ознак дощу. Посуха і голод звершували свою згубну справу в царстві. Батьки й матері, безсилі полегшити страждання своїх дітей, змушені були ставати свідками їхньої смерті. Однак бунтівний Ізраїль і далі не бажав упокоритися перед Богом, натомість продовжував нарікати на мужа, за словом якого країну спіткали ці страшні суди. Здавалося, люди були нездатні розпізнати у своїх стражданнях і нещастях заклик до покаяння, побачити Божественне втручання, яке перешкоджало їм зробити ще один фатальний крок, коли Небо вже не зможе простити їх.
Відступництво Ізраїлю було набагато жахливішим за всі страхіття голоду. Бог бажав звільнити Свій народ від омани і допомогти усвідомити їхню відповідальність перед Тим, Кому завдячували життям і всіма благами. Він намагався допомогти їм повернути втрачену віру, а тому змушений був послати це велике лихо.
“Хіба ж Мені смерть грішника до вподоби? — говорить Господь Бог. — Хіба річ не в тому, щоб він відвернувся від своєї поведінки та й жив? Повідкидайте геть від себе всі ваші гріхи, якими ви грішили проти Мене, і створіть собі нове серце та нового духа! І навіщо вам помирати, доме Ізраїля? Не жадаю Я смерті грішника, — говорить Господь Бог, — але покайтеся й живіть! Наверніться з ваших злих доріг, і нащо вам умирати, доме Ізраїлів?”.( Єзек.18:23,31-32; 33:11)
Бог посилав до Ізраїлю вісників із закликами навернутися до Нього. Якби вони послухалися, якби залишили Ваала і повернулися до живого Бога, тоді Іллі не довелося б повідомляти вістку про суд. Але застереження, які могли бути “запахом животворним на життя”, стали для них “запахом смертоносним на смерть”. Їхня гордість була уражена, вони обурювались на Божих вісників і відчували ще більшу ненависть до Іллі. О, якби тільки вони змогли його схопити! З якою радістю віддали б його Єзавелі, ніби, вважаючи, що, примусивши його замовкнути, вони цим перешкодять виконанню його слів!
Незважаючи на лихо, вони продовжували вперто триматися свого ідолопоклонства. Таким чином, люди лише примножували свою вину, через яку небесні суди відвідали землю.
Покараному Ізраїлю залишався єдиний вихід — залишити гріхи, які стягнули суди Всемогутнього, і всім серцем навернутися до Господа. їм було дане запевнення: “Якщо Я замкну небеса, і не буде дощу, і якщо накажу сарані пожирати край, і якщо нашлю моровицю на народ Мій, але впокориться народ Мій, який називається Моїм ім'ям, і будуть молитися та шукатимуть обличчя Мого, і навернуться від своїх злих доріг, то Я вислухаю з Небес, і прощу їхні гріхи, та вилікую їхню землю!”.( 2Хронік 7:13-14)
Щоб ця блаженна обітниця могла стати реальністю, Бог продовжував утримувати росу і дощ, очікуючи, коли, нарешті, в їхньому житті відбудеться кардинальна зміна.
Розділ 10. Голос суворого докору
(На підставі 1 Цар. 17:8-24; 18:1-19)
Деякий час Ілля перебував у своєму гірському сховищі біля потоку Керіт. Там упродовж багатьох місяців він чудовим чином був забезпечений їжею. Пізніше, коли внаслідок тривалої посухи потік висох, Бог звелів Своєму слузі знайти притулок у язичеському краї. “Устань, — наказав Він йому, — іди в Сарепту сидонську, й перебувай там. Я звелів там удові, щоб давала тобі їсти”.
Ця жінка не була ізраїльтянкою. Вона ніколи не користувалася привілеями та благословеннями вибраного Божого народу, однак вірила в правдивого Бога і жила відповідно до отриманого світла. Тепер, коли для Іллі було небезпечно залишатися в Ізраїлі, Бог послав його до цієї жінки, в домі якої він міг знайти притулок.
“Він устав та й пішов у Сарепту. Прийшов він до воріт міста, аж ось удовиця збирає дрова. Покликав він її та й каже: ‘Дай мені, будь ласка, трохи води з глечика напитись’. Як же вона йшла по воду, він кликнув услід й сказав: ‘Принеси мені, будь ласка, й шматок хліба!’”