Обітниця про рясні дощі була дана їм на умові послуху. “Якщо ви справді, — продовжував Господь, — будете слухняними Моїм Заповідям, які Я сьогодні вам заповідаю: любити мете Господа, Бога вашого, і служитимете Йому всім вашим серцем і всією вашою душею, то Я даватиму дощ вашій землі своєчасно, дощ ранній і дощ пізній, і збереш ти свій хліб, і своє вино, й олію свою. І дам траву на твоїм полі для твоєї худоби; і будеш їсти й наситишся.
Стережіться, — все ж попереджав Господь Свій народ, — щоб не підвело вас ваше серце, щоб ви не відступили, не служили іншим богам і не вклонялися їм. А то запалиться гнів Господній на вас, і замкне Він небеса, щоб не було дощу; тоді земля не дасть свого врожаю, і ви швидко загинете на тій плодючій землі, яку Господь дає вам”.(П. Закону11:10-17)
“Якщо ти не слухатимеш голосу Господа, Бога свого, додержуючись виконання всіх Його Заповідей, та постанов... то стане небо над твоєю головою міддю, а земля, що під тобою — залізом. Замість дощу сипатиме Господь тобі на землю куряву і пісок... аж поки не загинеш”.(П. Закону28:15,23-24)
Такі мудрі поради Єгова дав стародавньому Ізраїлеві. “Отож покладіть ці слова Мої у свої серця та душі, — звелів Він Своєму вибраному народові, — і прив'яжіть їх як ознаку собі на руку, і нехай вони будуть пов'язкою між вашими очима. І навчайте цих слів дітей ваших, повторюючи їх, коли сидітимеш у хаті своїй, і коли йтимеш дорогою, коли лежатимеш і вставатимеш”.(П. Закону11:18-19) Ці повеління були простими і зрозумілими, але минали століття і покоління, що приходили на зміну існуючим, забували про умови свого духовного добробуту, а тому згубний вплив відступництва загрожував зруйнувати будь-яку межу Божественної милості.
Саме це стало причиною того, що найсуворіші Божі суди спіткали Його народ. Пророцтво Іллі виконувалося най жахливішим чином. Протягом трьох років у всіх містах і країнах розшукували вісника лиха. На вимогу Ахава чимало правителів присяглися своєю честю, що не було в їхніх володіннях невідомого пророка. Однак пошуки тривали, оскільки Єзавель і Ваалові пророки ненавиділи Іллю лютою ненавистю; вони не шкодували сил, щоб знайти його. І все ж дощу не було.
Нарешті “після багатьох днів” Господь звелів Іллі: “Іди, покажися Ахавові, а Я пошлю дощ на землю”.
Підкоряючись повелінню, “Ілля пішов показатися Ахавові”. Якраз у той час, коли пророк був у дорозі до Самарії, Ахав звелів Овдію, своєму домоправителеві, старанно шукати джерела води і навіть струмки, сподіваючись знайти пасовища для виснаженої худоби. Наслідки тривалої посухи гостро відчувались навіть при царському дворі. Цар, занепокоєний загрозою втрати свого майна, вирішив у супроводі слуги особисто шукати придатні для пасовища місця. “І поділили вони між собою Край, що мали обійти. Ахав один пішов однією дорогою, а Овдій пішов іншою.
І коли Овдій був у дорозі, вийшов йому назустріч Ілля. Впізнав він його, припав обличчям до землі і сказав: ‘Чи й справді це ти, пане мій Іллє?’”
У час відступництва Ізраїлю Овдій залишався вірним Богові. Його пан, цар Ахав, не зміг примусити його відступити від живого Бога. Тепер він отримав почесне доручення від Іллі: “Іди й скажи панові своєму: Ось тут Ілля!”
Овдій дуже налякався і вигукнув: “Чим я прогрішив, що ти віддаєш свого раба в руки Ахава, хіба щоб він убив мене?” Йти до Ахава з такою вісткою означало вірну смерть. “Як живий Господь, Бог твій, немає ні народу, ні царства, — пояснив він пророкові, — куди не посилав би пан мій шукати тебе. А коли йому говорили: немає його тут, то він брав клятву з того царства й народу, що тебе не знайдено. А тепер ти кажеш: іди, скажи своєму панові: ось тут Ілля! Коли ж я піду від тебе, Дух Госпоній занесе тебе хто зна куди. Коли ж я сповіщу Ахавові, а він тебе не знайде, то вб'є мене”.
Овдій щиро благав пророка не посилати його з таким дорученням. “Раб твій, — запевняв Овдій, — ще змолоду боїться Господа. Чи ж не було переказано панові моєму, що зробив я, коли Єзавель убивала Господніх пророків, як я сховав сто Господніх пророків, по півсотні чоловік в печері, і постачав їм хліб та воду? А тепер ти кажеш: Іди, скажи своєму панові: ‘Ось тут Ілля! Та він мене вб'є!’”
Ілля урочисто присягнув Овдію, що не даремно посилає його. “Як живий Господь Саваот, в Якого я стою на службі, — сказав він, — ще сьогодні я покажуся йому!” Отримавши таке запевнення, “пішов Овдій назустріч Ахавові”.
З подивом і страхом вислухав цар повідомлення від того, кого боявся, ненавидів і невтомно розшукував. Він добре розумів, що Ілля не наражатиметься на небезпеку лише задля зустрічі з ним. А якщо раптом пророк збирається передректи ще одне лихо для Ізраїлю? Царя охопив жах. Він пам'ятав паралізовану руку Єровоама. Ахав не зміг не підкоритися наказові і не наважився підняти руку на Божого вісника. В супроводі воїнів охоронців монарх з трепетом вирушив назустріч пророкові.
Цар і пророк стояли лицем до лиця. Хоч Ахав був сповнений лютої ненависті, однак у присутності Іллі він, здавалося, втратив мужність і силу. Вже в перших словах, котрі, затинаючись, вимовив Ахав: “Чи це ти той, що непокоїш Ізраїля”, він сам, того не усвідомлюючи, виказав свої справжні почуття. Ахав знав, що це за Божим вироком небеса стали як мідь, однак вину за тяжкі суди, що спіткали, край намагався перекласти на пророка.
Для грішника цілком природно звинувачувати Божих вісників у нещастях, які, насправді, є наслідком ухилення людей зі шляху праведності. Ті, котрі віддаються на волю сатани, нездатні дивитися на речі так, як дивиться Бог. Коли їм пропонують дзеркало істини, вони обурюються від однієї лише думки, що їх можуть викрити. Засліплені гріхом, вони відмовляються каятися і вважають, що Божі слуги просто повстали проти них і тому гідні найсуворішого осудження.
Ілля стояв перед Ахавом, усвідомлюючи власну невинність, тому не робив жодних спроб виправдати себе або улестити царя. Не намагався він також відвернути гнів царя доброю звісткою про те, що посуха незабаром припиниться. Він не мав за що вибачатися. Сповнений обурення, ревнуючи за честь Бога, він заперечив звинувачення Ахава, безстрашно заявивши цареві, що саме за його (царя) гріхи та гріхи його батьків Ізраїль спіткало це страшне лихо. “Не я тривожу Ізраїля, — сміливо захищався Ілля, — а ти і твоя родина через недотримання вами Господніх Заповідей; та й ти також пішов за Ваалом”.
Сьогодні не менш необхідний голос суворого докору, адже тяжкі гріхи Розділили людей з Богом. Невір'я стало дуже модним. “Не хочемо, щоб Він був над нами царем”,(Луки 19:14)— заявляють тисячі людей. У більшості випадків виголошувані улесливі проповіді не справляють необхідного враження; це означає, що сурма не видає належного звуку. Серця людей не пронизуються ясними, гострими істинами Божого Слова.
Існує чимало уявних християн, котрі, якби були відвертими, то сказали б: навіщо говорити так прямо? Вони також могли б запитати, для чого Йоану Хрестителю було потрібно казати фарисеям: “Роде зміїний, — хто навчив вас тікати від майбутнього гніву!”.( Луки 3:7) Для чого йому було потрібно викликати гнів Іродіади, докоряючи Іродові за беззаконне співжиття з дружиною брата? Предтеча Христа за свою відвертість поплатився життям. Хіба він не міг уникнути того, що викликало незадоволення людей, які жили в гріхах?
Так міркують мужі, які мали б бути вірними хоронителями Божого Закону, але в яких на зміну вірності приходить пристосовництво, а тому гріх залишається без осуду. Коли ж знову в Церкві залунає голос праведного докору?
“Ти той чоловік!”.( 2Сам.12:7) Ці ясні, зрозумілі слова, сказані Натаном Давидові, сьогодні нечасто лунають із кафедри, не зустрічаються в пресі. Якби вони не стали таким рідкісним явищем, то ми частіше могли б бачити прояв Божої сили серед людей. Нехай вісники Господні не скаржаться на безплідність своїх зусиль; так буде продовжуватись, доки вони не розкаються в любові до похвали та не перестануть догоджати людям, що призводить до замовчування правди.
Служителі, котрі бажають говорити лише приємне, котрі звіщають: “Мир, мир”, у той час, як Бог нічого не говорив про мир, повинні впокорити свої серця перед Богом, прохаючи прощення за свою нещирість та брак моральної сили й мужності. Вони роблять приємною доручену їм вістку не через любов до своїх ближніх, а внаслідок потурання власним бажанням і любові до легкого спокійного життя. Справжня любов шукає передусім за все слави для Бога і спасіння для людей. Хто має таку любов, той не приховуватиме правди, аби таким чином уникнути неприємних наслідків відвертої розмови. Коли душам загрожує небезпека, Божі слуги повинні дбати не про себе, а говорити доручену їм вістку, не виправдовуючи і не пом'якшуючи гріха.