Очищене серце зазнає повної зміни. Перетворення характеру свідчить світові про те, що в серці пробуває Христос. Дух Божий пробуджує в душі нове життя, підкоряючи думки й бажання волі Христа; таким чином внутрішня людина відновлюється за образом Божим. Колись слабкі, заблудні люди свідчать світові, що викупна сила благодаті здатна перетворити зіпсований характер на досконалий, сповнений добрих учинків.
Серце, яке приймає Боже Слово, відрізняється від ставка, вода якого випаровується, або до тріснутого посуду, який втрачає все, що в ньому є. Воно немов гірський потік, що постійно поповнюється невичерпними струмками і прохолодні іскристі води якого, падаючи з каменя на камінь, відсвіжують усіх змучених, спраглих, обтяжених. Воно — як швидкоплинна ріка, яка стає все глибшою і ширшою, доки її життєдайні води не розіллються по всій землі. Цей дзюркотливий чистий потік струмує вперед і вперед, залишаючи після себе рясну зелень та багаті врожаї. На його берегах буяє соковита трава і вкриті рясним листям дерева, милує око море барвистих квітів. Навіть коли поверхня землі під промінням гарячого літнього сонця перетворюється на похмуру пустелю, русло річки залишається облямованим каймою зелені.
Так буває з правдивою Божою дитиною. Вчення Христа відкривається як животворний всеосяжний принцип, як жива, діяльна, духовна енергія. Коли серце відкрите для небесного впливу істини й любові, ці принципи стають подібними до потоку в пустелі, який безплідні, сухі землі перетворює на родючі рівнини.
Коли ті, котрі очистилися й освятилися через пізнання біблійної Істини, з усією відданістю виконують справу спасіння душ, вони стають життєдайним запахом на життя. Щодня вгамовуючи спрагу з невичерпного джерела благодаті й пізнання, вони зауважать, що їхні серця переповнюються Духом їхнього Вчителя; завдяки їхньому безкорисливому служінню чимало людей знаходять фізичну, душевну й духовну підтримку. Утомлені зміцнюються, хворі зціляються, обтяжені гріхом знаходять полегшення. У далеких країнах з уст тих, котрі навернулися від служіння гріхові до праведності, виходять слова подяки і хвали.
“Давайте — і буде дано вам”, бо Слово Господнє — то “джерело садів, криниця живої води, потоки, що плинуть з Ливану”.(Луки 6:38; П.Пісень 4:15)
Розділ 19. Пророк миру
(На підставі 2Цар.4)
Праця пророка Єлисея значною мірою відрізнялася від того, що робив Ілля. Іллі було доручено нести вістку докору і суду; він сміливо дорікав царям і народові, закликаючи залишити шлях беззаконня. Місія Єлисея носила більш мирний характер; він мав зміцнити й розвинути розпочату Іллею роботу, навчаючи людей шляху Господнього. Богонатхненне Слово представляє його як пророка, котрий мав особистий контакт з народом; в оточенні пророчих синів він чинив чудеса, звершуючи служіння, що приносило уздоровлення і радість.
Єлисей був лагідною, доброю людиною, але, при необхідності, міг бути й суворим. Саме про це свідчить випадок, що стався з ним дорогою до Бет-Елу, де з нього глузували нечестиві молодики, котрі вийшли з міста. Вони чули про вознесіння Іллі і перетворили цю урочисту подію на предмет глузувань; побачивши Єлисея, вони кричали: “Піднесися, лисий, піднесися, лисий!” Почувши такі насмішки, пророк обернувся і, під натхненням Всевишнього, виголосив на них прокляття, їх спіткало жахливе покарання від Бога. “І вийшли дві ведмедиці з лісу і роздерли сорок двоє дітей”.(2Цар.2:23-24)
Якби Єлисей не звернув уваги на таке глузування, то чернь і надалі дозволяла б собі насміхатися з нього, через що його місія навчання і спасіння народу в час серйозної небезпеки не могла б бути виконаною.
Цього єдиного прояву страшної суворості було достатньо, щоб здобути загальну повагу на все життя пророка, що залишилось. Протягом п'ятдесяти років він входив і виходив Бет-Ельськими ворітьми. Подорожуючи країною, відвідуючи міста і села, він не раз зустрічався з бездіяльною, грубою, розпусною молоддю, однак уже ніхто не посмів глузувати з нього або принижувати пророка Всевишнього.
Навіть доброта повинна мати свої межі. Авторитет у більшості випадків потрібно підтримувати непохитною суворістю, інакше не уникнути насмішок і презирства. Так звана ніжність, умовляння і потурання дітям з боку батьків і вихователів — найгірше лихо для молодого покоління. Кожна сім'я має керуватись принципами наполегливості, рішучості, розумної вимогливості.
Пошана, якої так бракувало підліткам, котрі глузували з Єлисея, — це чеснота, яку необхідно старанно у собі викохувати. Кожна дитина має бути навчена з належною пошаною ставитися до усього божественного. Його Ім'я ніколи не повинно вимовлятися легковажно чи недбало. Ангели, вимовляючи Боже ім'я, закривають свої обличчя. З яким же благоговінням ми, грішні істоти, повинні вимовляти це святе Ім'я!
Необхідно також виявляти шанобливість і до Божих представників — служителів, учителів, батьків, які покликані говорити й діяти замість Нього. Поважаючи їх, ми вшановуємо Бога.
Люб'язність — це також одна з чеснот Святого Духа, яку мають виховувати в собі всі люди. Вона здатна пом'якшувати характер, який без неї зробився б холодним і черствим. Люди, які називають себе послідовниками Христа, але залишаються грубими і неввічливими, не знають Ісуса. Їхня щирість може бути незаперечною, а чесність — безсумнівною, однак щирість і чесність не можуть компенсувати нестачу доброти і люб'язності.
Дух доброти, завдяки якому Єлисей справляв могутній вплив на життя багатьох людей в Ізраїлі, особливо помітний в історії його дружніх стосунків із сім'єю з Шунаму.
Під час його мандрівок по ізраїльському царству, “коли Єлисей проходив через Шунам, одна багата жінка, котра там жила, дуже запрошувала його до себе щось попоїсти. І так щоразу, коли проходив він через це місто, заходив туди підкріпитись”. Господиня дому розуміла, що Єлисей був святим Божим пророком, тому сказала своєму чоловікові: “Збудуймо невелику верхню світлицю, і поставмо йому там ліжко, стола, стільця і свічника. І коли він приходитиме до нас, то заходитиме туди”. Єлисей часто приходив у цей дім, і був вдячний за такий спокійний і мирний притулок. Бог не залишив без уваги доброту цієї жінки. Вона була бездітною, але Господь винагородив її за гостинність, подарувавши їй сина.
Минали роки. Дитина була вже великою, аби виходити із женцями в поле. Одного разу хлопчик перегрівся на сонці і сказав батькові: “Голова моя, голова моя болить”. Батько наказав слузі занести дитину матері. “І приніс його до його матері. І сиділо хлоп'я на її колінах аж до полудня, та й померло... тоді пішла вона на гору, і поклала його на ліжко Божого чоловіка, зачинила двері й вийшла”.
У своєму горі жінка-шунамітянка вирішила звернутися за допомогою до Єлисея. Пророк у той час перебував на горі Кармел, а тому жінка в супроводі слуги негайно вирушила туди. “Коли ж Божий чоловік здалека побачив її, то сказав своєму слузі Гехазі: ‘Та це ж шунамітянка! Побіжи їй назустріч і запитай: Чи все гаразд із тобою? Чи все гаразд із твоїм чоловіком? Чи все гаразд із дитиною’. Слуга виконав повеління пророка, але убита горем мати розповіла про своє нещастя тільки тоді, коли наблизилася до Єлисея. Почувши про її втрату, Єлисей звелів Гехазі: ‘Підпережись, візьми мою палицю в руки та йди. Коли зустрінеш когось, не вітай його, а коли хтось вітатиме тебе, не відповідай йому. І покладеш мою палицю на обличчя хлопчика’”.
Однак матір не заспокоїлась, поки Єлисей не пішов з нею сам. “Як живий Господь і жива душа твоя, — я не покину тебе!” — сказала вона. “Встав Єлисей і пішов слідом за нею. А Гехазі випередив їх і поклав палицю на обличчя хлопчика, та не було ані голосу, ані руху. І повернувся він назустріч Єлисеєві, і сповістив йому, говорячи: Не прокинулось хлоп'ятко!”