Коли Даниїл з'явився на виклик царя, той сказав: “Валтасаре, начальнику над провісниками, я знаю, що в тобі Дух Святого Бога, і жодна таємниця не завдає тобі труду. Вислухай же видіння мого сну й скажи мені його значення”. Розповівши сон, Навуходоносор промовив: “Валтасаре, скажи його значення, бо ніхто з мудреців мого царства не міг пояснити мені розв'язки, а ти можеш, бо в тобі дух Святого Бога”.
Даниїл зрозумів сон, але його значення лякало його. Він “деякий час перебував, мов приголомшений, і думки тривожили його”. Зауваживши нерішучість і хвилювання Даниїла, цар виявив співчуття до свого слуги. “Валтасаре, — сказав він, — нехай не страшить тебе цей сон та його розв'язка”.
“Мій пане, — відповів Даний, — на ворогів би твоїх цей сон, а його значення — на твоїх неприятелів!” Пророк розумів, що Бог доручив йому серйозний обов'язок сповістити Навуходоносорові суд, який незабаром мав спіткати царя через гордість і зарозумілість. Але Даниїл мусив докладно пояснити сон цареві; і хоч жахливе значення сну викликало в нього нерішучість та німий подив, однак він повинен був сказати правду, незважаючи на можливі наслідки.
Тоді Даниїл оголосив цареві рішення Всемогутнього. “Дерево, яке ти бачив, — сказав він, — що було велике та міцне, і вершина його сягала аж до неба, і що аж до країв землі його було видно, а листя його гарне, і плодів на ньому рясно, так що поживи на ньому — для всіх, під ним мешкали польові звірі, а на його галуззях перебували птахи небесні, — це ти, царю, який став великим та потужним; твоя велич зросла і сягнула аж до небес, а влада твоя — до країв світу.
А що ти, царю, бачив Невсипущого та Святого, Який сходив із небес, і сказав: Зрубайте це дерево, і знищіть його, та залишіть у землі пень із корінням, але в залізних та мідяних ланцюгах, на зеленій польовій траві; і небесною росою нехай він зрошується, а його частка — з польовими звірами, аж поки перейдуть над ним сім часів, то ось його значення, царю, і це постанова Всевишнього, що прийде на мого пана царя: тебе виженуть з-поміж людей, і ти житимеш з дикими звірями; неначе вола, тебе годуватимуть травою, й роса з неба падатиме на тебе, і сім часів промине над тобою, аж поки пізнаєш, що над людським царством панує Всевишній, і дає його тому, кому захоче. А що наказано було залишити пень із корінням дерева, — твоє царство позостанеться при тобі, поки ти визнаєш владу небесну”.
Докладно пояснивши сон, Даниїл настійно просив гордого монарха покаятися й навернутися до Бога, аби праведним життям відвернути лихо. “Царю, — благав пророк, — нехай буде до вподоби моя рада тобі, — спокутуй же свої гріш справедливістю, а свої провини — милістю для вбогих; може, твій спокій і благополуччя продовжаться”.
Упродовж деякого часу Навуходоносор перебував під сильним враженням від застереження і поради пророка, але його не відроджене Божою благодаттю серце незабаром почало нехтувати впливом Святого Духа. Цар так і не звільнився від самовдоволення й честолюбства, а згодом ці пороки знову далися взнаки. Незважаючи на настанови, так милостиво дані йому, а також на минулий досвід, Навуходоносор знову дав волю духові заздрості до прийдешніх царств. Його царювання, яке досі відзначалося справедливістю й милістю, стало деспотичним. Зробивши своє серце запеклим, цар використав дані йому Богом таланти для самопрославляння та самопіднесення навіть над Тим, Котрий дав йому життя і владу.
Упродовж багатьох місяців Бог зволікав із винесенням остаточного вироку. Але цар не оцінив Божого довготерпіння і не розкаявся, натомість потурав своїм гордощам, аж доки нарешті зовсім не перестав вірити в значення сну. Він навіть почав глузувати над своїми колишніми страхами.
Через рік після отримання застереження Навуходоносор, прогулюючись по палацу і з гордістю роздумуючи про свою царську владу й успіхи в будівництві, вигукнув: “Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його як царський осідок моєю превеликою потугою та на славу моєї величі?”
Ще звучали зухвалі гордовиті слова в устах царя, як голос із Неба проголосив, що надійшов визначений Богом час суду. Він почув наказ Єгови: “Тобі говорять, царю Навуходоносоре: царство відійшло від тебе! Від людей тебе відлучать, і ти житимеш з дикими звірями, й годуватимуть тебе, немов вола, травою, і сім часів промине над тобою, — аж поки не пізнаєш, що над людським царством панує Всевишній, і дає його тому, кому захоче”.
Тієї ж миті цар втратив даний Богом розум; досконала, на його думку, розсудливість, мудрість, якою він так пишався, були забрані від нього, і колись могутній монарх перетворився на божевільного. Він уже не міг управляти країною. Цар знехтував вісткою перестороги, і тепер, позбавлений даної йому Творцем влади, відлучений від людей, Навуходоносор справді “їв траву, як віл, і його тіло зрошувалося небесною росою, аж поки його волосся не виросло як пір'я орлине, а його пазурі — як у птахів”.
Протягом семи років Навуходоносор викликав великий подив у своїх підданих; за цей період він був принижений перед усім світом. Коли ж розум нарешті повернувся до нього, він у покорі спрямував свій погляд до Небесного Бога й усвідомив, що отримав покарання з Божественної Руки. Він привселюдно визнав свою вину і велику Божу милість, завдяки якій видужав. “Як же минули ті дні, — сказав він, — я, Навуходоносор, підвів свої очі до неба, і мій розум повернувся до мене. Тоді я благословив Всевишнього, хвалив я та славив вічно Живого... Його владарювання вічне, а Царство Його — з покоління в покоління. Усі мешканці Землі не варті нічого! Він чинить за Своєю волею як серед небесного воїнства, так і серед мешканців Землі, і немає нікого, хто міг би протидіяти Його руці і сказав би Йому: Що Ти робиш?
Того ж часу повернувся до мене мій розум, і я повернувся до слави царства свого, повернулись мені моя велич і мій блиск; і шукали мене мої радники та вельможі мої, і над царством своїм я знову був поставлений, й мені була дана ще більша влада”.
Колись гордий монарх став скромною Божою дитиною, владний правитель і тиран — мудрим співчутливим царем. У минулому він зневажав і ганьбив Небесного Бога, а тепер визнав владу Всевишнього і ревно дбав про те, щоб його піддані були щасливими і мали страх перед Єговою. Під могутньою рукою Царя царів і Пана панів Навуходоносор нарешті усвідомив те, що повинні усвідомити всі правителі: справжня велич полягає у правдивій доброчесності. Він визнав Єгову як живого Бога і проголосив: “Я, Навуходоносор, хвалю, звеличую і славлю Небесного Царя, усі діла якого праведні, а всі дороги Його — справедливі, а тих, хто ходить у гордощах, Він може понизити”.
Намір Бога відносно того, щоб наймогутніше царство світу прославило Його, виконався. Привселюдне визнання Навуходоносором милості, доброти і влади Бога було останнім добрим учинком його життя, згаданим на сторінках священної історії.
Розділ 43. Невидимий страж
(На підставі Даниїла 5)
На схилі життя Даниїла в країні, куди понад шістдесят років тому він та його друзі були відведені в полон, відбулися великі зміни. Навуходоносор — “найлютіший з-між народів”(Єзек.28:7) — помер, і Вавилон, “слава всієї землі”,(Єрем.51:41) під нерозумним правлінням його наступників поступово й неухильно наближався до занепаду.
Через нерозсудливість і слабовілля Валтасара, Навуходоносорового онука, гордий Вавилон майже упав. Змолоду допущений до спільного правління країною, Валтасар хизувався своєю владою і повстав проти Небесного Бога. У нього було чимало можливостей пізнати Божественну волю й усвідомити свій обов'язок дотримуватися її. Він знав про вилучення його діда за Божим наказом із людського товариства; йому було відомо про навернення та чудове видужання Навуходоносора. Але любов до задоволень і самопрославляння згладили з пам'яті Валтасара уроки, які йому у жодному разі не слід було забувати... Він пропустив милостиво даровані йому нагоди, знехтувавши засобами для кращого пізнання Істини. До досвідів Навуходоносора, здобутих ціною невимовних страждань і приниження, Валтасар поставився байдуже.