— Я не такий хворий, щоб з мене витягати те, що ти хочеш взнати, — кинув я в'їдливо.
Вона вибігла з кімнати так швидко, що за два кроки була вже в холі. Коли повернулася до кімнати, була вже не в домашньому одязі, а в вовняному пальті поверх недбало надітого костюма. І без капелюшка на голові, волосся розпатлане, мов у божевільної. Вона відімкнула бічні двері й розчахнула їх, вийшла і лунко задріботіла до гаража. Почувся приглушений звук — то піднімались двері гаража. Гупнули дверцята машини і з грюком зачинились знову. Загарчав стартер, завівся мотор, і фари освітили відкриті скляні французькі двері у вітальню.
Я взяв зі стільця свого капелюха, вимкнув світло і побачив у французьких дверях автоматичний американський замок. На мить озирнувся, перш ніж зачинити двері. Це була чудова кімната. Це була б чудова кімната, аби ходити у ній в домашніх капцях.
Я зачинив двері. Маленька машина пригальмувала біля мене. Я обійшов її ззаду й сів.
Міс Ріордан везла мене додому, зла і з міцно стиснутими губами.
Усю дорогу вона вела машину, як фурія. Коли я вийшов з машини перед своїм під'їздом, вона холодно сказала:
— На добраніч! — розвернула свою маленьку машину посеред вулиці і зникла, перш ніж я дістав із кишені ключі.
Вхідні двері зачиняються об одинадцятій. Я відчинив їх і опинився в під'їзді, де завжди стояв затхлий запах. Ліфтом піднявся на свій поверх. Тьмяне світло ледь освітлювало сходи. Біля дверей стояли пляшки з молоком. Навколо була сонна тиша.
Я відчинив двері своєї квартири, зайшов, понюхав її запах, стоячи біля дверей, тоді увімкнув світло. Хатній запах, запах пилу і тютюнового диму, запах помешкання, де живе чоловік і хоче жити й далі.
Я роздягнувся й ліг. Мене мучили нічні кошмари, і я прокидався весь у поту. Але вранці я знову був у формі.
Розділ 29
Я сидів на ліжку й думав, що треба вставати, але ще не міг наважитися. Почувався я не дуже добре, але й не так погано, як мав би, не почувався геть розбитим. Боліла голова, вона була велика й гаряча, сухий язик схожий на наждак, горло стискало, а до щелепи не можна було доторкнутися. Втім, у мене бували рани значно болючіші.
Був сірий туманний ранок, хоч і не теплий, але такі провіщають теплу погоду. Я насилу підвівся й потер під грудьми, де й досі тягнуло після вчорашньої нудоти. З лівою ногою все гаразд. Болю в ній вже не відчував. Я копнув ногою ліжко.
Я все ще гнув прокльони, коли раптом пролунав різкий стукіт у двері, такий настирний, коли хочеться прочинити двері на два дюйми, кинути щось соковите, зневажливе й грюкнути дверима перед носом того, хто це робив.
Я прочинив трохи більше, ніж на два дюйми. Там стояв лейтенант карного розшуку Ренделл в коричневому габардиновому костюмі й фетровому капелюсі з пласкою круглою тулією й загнутими крисами. Чистенький, випрасуваний та урочистий, він вороже дивився на мене.
Тоді злегка штовхнув двері, і я відступив. Він зайшов, причинив їх, озирнувся.
— Шукаю вас два дні, — сказав, обнишпоривши кімнату очима. На мене він не дивився.
— Я був хворий.
Він перетнув кімнату пружною ходою. Його набріолінене сиве волосся ясніло, капелюха він тепер тримав під пахвою, руки в кишенях. Як для поліцейського, він не був дуже дебелий. Вийнявши руку з кишені, він обережно поклав капелюха на купу журналів.
— Був, але не тут, — констатував він.
— У лікарні.
— В якій?
— Психіатричній.
Він сіпнувся, наче дістав ляпаса, й почервонів.
— Ще зарано для таких жартів.
Я не відповів. Закурив сигарету й сів на ліжко.
— Певно, таких, як ви, там не виліковують, — кинув він. — Можливо, в'язниця б навернула до розуму.
— Я був хворий і ще навіть не пив кави. Тому марно чекати від мене справді дотепного гумору.
— Я радив вам не сунути свого носа.
— Але ви ж не бог і навіть не Ісус Христос. — Я зробив другу затяжку. Десь унизу відчув порожнечу. Але ця вже була легша.
— Ви навіть не уявляєте, як багато клопоту я міг би вам завдати.
— Безсумнівно.
— Ви знаєте, чому я цього ще не зробив?
— Угу.
— Чому? — Він подався уперед, ніби тер'єр — з тим настороженим кам'яним поглядом, якого всі вони рано чи пізно набувають.
— Тому що не могли мене розшукати.
Він відхилився й похитався на підборах. Його обличчя прояснішало.
— Я думав, ви хочете ще щось сказати, — мовив він. — Аби ви це зробили, я змушений був би провчити вас добряче.
— Двадцять мільйонів доларів вас би не злякали? Але вам могли наказати.