— Його ні з ким не сплутаєш, — сказав я. — Він надзвичайно здоровенний парубійко. Нічого подібного ви ніколи в житті не бачили.
Ренделл довго дивився на мене, тоді повільно підвівся з-за столу:
— Давайте відвідаємо цю Флоріанову жінку.
— А як же Меллой?
Ренделл знову сів.
— Розкажіть мені усе докладно.
Я почав розповідати. Він слухав, не відводячи очей від мого обличчя. Я навіть думаю, він не кліпав. Він дихав крізь ледь розтулені губи, тіло його було нерухоме. Тільки пальці злегка постукували по краю столу. Коли я закінчив, він запитав:
— Цей доктор Сондерборг, який він з себе?
— Схожий на наркомана або принаймні на продавця наркотиків. — Я описав його Ренделлу як тільки міг.
Ренделл похапцем вийшов до іншої кімнати, де був телефон. Набрав номер і стиха розмовляв досить довго. Тоді повернувся. Я саме закінчив готувати каву, зварив пару яєць і підсмажив тости. Сів і заходився їсти.
Ренделл вмостився навпроти й підпер рукою підборіддя.
— Я послав туди людину, яка займається наркотиками, з вигаданою скаргою й просив усе оглянути. В нього можуть виникнути якісь ідеї. Він, звісно, не візьме Меллоя. Той утік звідти через десять хвилин після вас. Це я можу битись об заклад.
— З допомогою сміттярів із Бей-Сіті?
Ренделл нічого не відповів. Я глянув на нього, обличчя його було червоне і неприємне.
— Серед поліцейських, — зауважив я, — ви найвразливіший, кого я бачив.
— Кінчайте з вашим сніданком. Нам треба йти.
— Я повинен ще прийняти душ, поголитися й вдягтися.
— А у своїй піжамі ви не можете? — кинув він уїдливо.
— Отже, увесь Бей-Сіті такий продажний? — спитав я.
— Це місто Лаерда Брюнета. Кажуть, що він виклав тридцять тисяч. На вибори мера!
— Це тому, кому належить клуб «Бельведер»?
— І ще два гральних пароплави.
— Але то у нашій окрузі, — сказав я.
Він глянув на свої чисті відполіровані нігті.
— Ми заїдемо до вашої контори й заберемо ті дві цигарки з марихуаною, — сказав він. — Якщо вони ще там. — Він клацнув пальцями. — Втім, якщо ви дасте мені ключі, я можу з'їздити по них сам, доки ви голитиметеся і вдягатиметеся.
— Поїдемо разом, — не погодився я. — Мені треба переглянути пошту.
Я похапцем поголився, одягнувся, й ми поїхали в машині Ренделла.
Пошта прийшла, але читати її не варто було. Дві розрізані цигарки лежали у шухляді столу на своєму місці. Схоже, що кабінет не обшукували.
Ренделл узяв обидві цигарки, понюхав тютюн і сунув їх у кишеню.
— Одну візитку він узяв у вас, — сказав задоволено Ренделл. — На звороті її нічого не було, тому про інші він і не дуже бідкався. Амтор теж не злякався, певно, вирішив, що ви його обдурюєте. Поїхали.
Розділ 30
Цікава стара на дюйм висунула носа з парадних дверей, уважно принюхалась, ніби чекала почути запах фіалок, швидко глянула вгору й вниз по вулиці й кивнула сивою головою. Ми з Ренделлом зняли капелюхи. Отже, вона мене пам'ятає.
— Доброго ранку, місіс Моррісон, — привітався я. — Можна зайти на хвилинку? Це лейтенант Ренделл з поліції.
— От лихо, мені так незручно, я саме заходилася прасувати, — відповіла стара.
— Ми вас довго не затримаємо.
Вона відступила, й ми протиснулися в передпокій, а звідти до акуратної вітальні з мережаними занавісками на вікнах. Запах прасованої білизни долинав з глибини кімнати. Стара зачинила двері туди так обережно, ніби їх було виготовлено зі скоринки пирога.
Цього ранку вона була в біло-блакитному фартусі. В неї були гострі очі, а підборіддя не було зовсім.
Стара зупинилася за фут від мене, витягла шию і зазирнула мені у вічі.
— Вона нічого не одержала.
Я кивнув і подивився на Ренделла. Ренделл теж кивнув. Ми підійшли до вікна й подивилися на будинок місіс Флоріан. Ренделл повернувся, тримаючи під рукою свого капелюха, ввічливий, як французький граф на аматорській сцені.
— Таки нічого не одержала, — сказав я.
— Ні, не одержала. У суботу було перше. Квітневий день дурнів. Ги! Ги! — Вона замовкла й хотіла було витерти очі фартухом, та вчасно схаменулась, адже він поліетиленовий. Це її трохи засмутило.
— Коли листоноша пройшов мимо й не піднявся до неї, вона вибігла й гукнула його. Він заперечно похитав головою й подибав далі. Вона повернулася до будинку, гримнувши так дверима, що я подумала — шибки повилітають. Мов сказилась.
— Цього слід було чекати.
Цікава стара вимогливо звернулася до Ренделла:
— Покажіть мені свій службовий знак, молодий чоловіче. Від оцього молодого чоловіка недавно пахло віски, тому в мене нема йому віри.