— О'кей, — промимрив Хемінгуей, сплюнувши у відкрите вікно. — По-перше, я тоді зовсім не мав наміру демонструвати силу, хіба що пожартувати. А що по-друге?
— Блейн справді хворий?
— Авжеж, — хитнув головою Хемінгуей, але смутку на його обличчі не було. — Позавчора у нього запекло усередині, апендикс розірвало раніше, ніж його вирізали. Шанс вижити є, але не дуже швидко. Нам справді було б шкода втратити його. Такі хлопці, як Блейн, окраса будь-якого поліцейського підрозділу.
Мені здалося, що останні слова Хемінгуей ніби пережував і виплюнув разом зі слиною у вікно.
— О'кей, — позіхнув він, — питай далі.
— Коли це не заважатиме роботі, яку я виконую.
— Приватну?
— Так.
— О'кей, що тобі треба?
— Що за рекет у Сондерборга?
Хемінгуей зняв руки з керма і знову сплюнув у вікно.
— Ми зараз на гарній вулиці, чи не так? Гарні будинки розкішні садки, чудова погода. Ти, певно, не раз чув про продажних копів, чи не так?
— Доводилося.
— О'кей. А скільки копів живе на таких ось вулицях, зі старанно доглянутими галявинами і квітниками? Я можу назвати чотири чи п'ять прізвищ — усі вони колишні працівники, які не гребували хабарями. Такі ж копи, як я, живуть у панельних будинках десь на віддаленій околиці міста. Хочеш подивитися, де я мешкаю?
— І що ти цим доведеш?
— Послухай, друже, — довірливо промовив мій співрозмовник, — ти мене тримаєш на гачку, але той може зламатися. Копи продаються не за гроші. Я маю на увазі — не завжди за гроші. І не так уже й часто. Вони стають часткою системи. Їх так чи інакше заарканюють, коли примушують робити те, що комусь дуже потрібно. Отой тип, що сидить у розкішному затишному кабінеті, у чудовому костюмі, від якого принадто пахне віскі (між іншим, той йолоп думає, — що коли жувати зернята кардамону, тоді від нього тхнутиме фіалками, а не віски). Так от: цей тип теж не головний, не він командує. Збагнув?
— Що за людина ваш мер?
— А що за мери скрізь? Політичний діяч. Ти вважаєш — він командує? Дзуськи! Знаєш, що сталося з нашою країною, бебі?
— Багато заморожених капіталів, — відповів я.
— Людина не може лишатися чесною, навіть коли вона й хоче, — сказав Хемінгуей. — От що сталося з цією країною. Коли хтось спробує тут бути чесним, з нього спустять шкуру. Людина просто змушена грати у цю брудну гру, бо інакше не матимеш чого їсти. Дехто з покидьків вважає, що єдиний порятунок — це дев'яносто тисяч агентів ФБР у білих комірцях з аташе-кейсами. А дзуськи! За гроші вони стануть такі ж, як і ми, і робитимуть те ж саме. Знаєш, що я думаю? Я певен: цей світ треба геть переробити. Ти ніколи не думав про моральне переозброєння? У цьому щось є. Моральне Переозброєння — М. П. Ні, в цьому щось є, бебі!
— Коли Бей-Сіті— зразок твого М. П., я краще проковтну аспірину, — сказав я.
— А ти здібний, — вкрадливо промовив Хемінгуей, — Певно, ти про це й не здогадуєшся, але саме так воно і є. Хоча припускаю, що іноді тобі спадає на думку, що ти дуже розумний. А хто я? Дурний фараон, який виконує накази. У мене жінка та двоє дітей, і я роблю те, що мені наказує велике цабе. От Блейн — той міг би з тобою побалакати, а я — нікчема.
— У Блейна справді апендицит? Ти певен? А може, він прострелив черево через свою ж підлість?
— Кинь, — сумно сказав Хемінгуей і кілька разів поплескав долонями по керму. — Спробуй думати про людей краще.
— Про Блейна добре?
— Він така сама людина, як і всі інші, — відповів Хемінгуей. — Грішник, але все ж таки людина.
— Ну то що за рекет у Сондерборга?
— О'кей. Я про це й кажу. Може, я помиляюся. Як на мене, можу продати тобі непогану думку.
— Отже, ти не знаєш, чим він займається? — спитав я.
Хемінгуей витяг носовичка і витер обличчя.
— Мені прикро зізнаватися, — почав він, — але ти повинен добре собі уявити: аби я чи Блейн знали про його рекет, тоді б ми тебе туди не повезли або ти б звідти не вийшов… своїми ногами. Звісна річ, я маю на увазі суворий рекет, а не такі дурниці, як видурювати у старих жінок гроші за допомогою кришталевої кулі.
— Здається мені, ніхто й гадки не мав, що я вийду звідти своїм ходом, — відповів я. — Є така гидота, що зветься скополамін — сироватка, яка примушує розповідати, а людина ні про що навіть не здогадується. Як і гіпноз, це вже не такий надійний засіб, але часом він дає результати. Думаю, що мене добряче ним нашпигували, аби з'ясувати, що я знаю. Про те, що в мене є якась інформація, Сондерборг міг дізнатися тільки трьома шляхами: від Амтора, від Лося Меллоя, який міг згадати про мій візит до Джессі Флоріан, або він припустив, що то поліцейські жарти.