Я дивився на вогні Бей-Сіті, намагаючись не дуже підстрибувати після з'їденого обіду. Поодинокі вогні на узбережжі поступово утворили коштовний браслет на оксамиті ночі. Їхня яскравість поволі блякла, поки не перетворилася на жовтий відблиск, що зникав та виринав на воді. Хвилі були положисті, невисокі, без пінних баранців — саме такі, як треба. Але, дивлячись на них, я зрадів, що не здобрив обід віскі. Катер безшумно і плавно злітав то угору, то униз. Його рух нагадував танок кобри. Повітря було холодне, а вода дихала вологістю, яка назавжди лишається у кістках та суглобах моряків. Червоні неонові вогні по бортах «Роял Крауна» ліворуч од нас то зникали, то спалахували у наповзаючих сірих сутінках океану, наче блискучі коштовні камінці.
Ми пройшли повз «Роял Краун» на чималій відстані. Здаля пароплав був привабливий. Долинала ледь чутна музика, що плинула над водою. Музика над водою — що може бути краще? Здавалося, що «Роял Краун» так само нерухомо, як і пірс, стоїть серед хвиль.
Причальний трап світився, мов театральний під'їзд. Потім все це віддалилося і зникло, а попереду виринув з небуття другий, значно менший та старіший пароплав. Ні на що було дивитися: переобладнаний вантажний корабель із подряпаними іржавими боками. Без палубних надбудов, капітанської рубки, з плоскою палубою, над якою стирчали дві мачти, що правили за радіоантени. Але вогні і музика на «Монтесіто» були. Парочки на катері, що обіймалися, відірвалися одне від одного, витріщилися на пароплав та почали хихотіти.
Таксі лягло у крутий віраж, нахилилося так, щоб налякати пасажирів, а тоді підійшло впритул до пароплава і м'яко торкнулося кранців біля трапа. Мотор заревів і вщух у тумані. Світло корабельного прожектора неспішно окреслило коло завбільшки п'ятдесят футів навкруги катера.
Таксист пришвартувався до трапа, і хлопець із сонними очима, в зім'ятій куртці з блискучими гудзиками та з грайливою усмішкою на бандитському обличчі почав витягувати дівчат із катера. Я був останнім. Те, як він мовчки і пильно оглянув мене, багато про що свідчило. А коли він, ніби випадково, помацав моє ліве плече — сказало ще більше.
— Ні, — вкрадливо мовив він. — Ні.
У нього був трохи придушений голос, наче він розмовляв крізь шовковий носовичок. Хлопець подав знак водію. Той накинув короткий зашморг на кнехт, трохи повернув штурвал, виліз на корму і став позаду мене.
— Ніяких іграшок на кораблі, приятелю. Вибач, але не можна, — пробурмотів він.
— Я можу здати цю частку мого гардероба. Мені треба побачитися з Брюнетом. Є діло.
— Вперше чую про такого, — трохи здивовано відповів той. — Від'їжджай.
Водій підхопив мене під праву руку.
— Я хочу побачити Брюнета. — Мій голос пролунав слабко і невпевнено, мов у старої бабусі.
— Не будемо сперечатися, — сказав хлопець із сонними очима. — Ми з тобою не у Бей-Сіті, не у Каліфорнії і навіть, завдяки деяким цілком законним обставинам, не у Сполучених Штатах. Ану, чеши звідси!
— Сідайте у катер. Я винен вам четвертак, — почув я ззаду голос водія. — Поїхали.
Я сів у катер. Хлопець у зім'ятій куртці дивився на мене з обридливою посмішкою. Я спостерігав її доти, поки вона разом із обличчям не розтанула у тумані. Згодом зникла і постать на тлі вогнів трапа. А я все дивився і лютішав.
Зворотна дорога здалася довшою. Я не звертався до водія, а той не помічав мене. Коли я вийшов на причал, він подав гроші.
— Колись іншим разом, — сказав він, нудьгуючи, — може, для тебе знайдеться більше вільного місця.
З десяток відвідувачів, які чекали на катер, зацікавлено проводжали мене очима. Я пройшов повз них, проминув двері невеликого залу чекання і опинився позаду сходів, що вели з пірса.
Здоровенний рудий голодранець у брудних спортивних туфлях, засмальцьованих штанях, у подертій морській робі, з чорною плямою на обличчі відхилився від поручнів і злегка штовхнув мене.
Я зупинився. Голодранець був таки здоровенний: на три дюйми вищий за мене і на тридцять фунтів важчий. Але в мене був такий настрій, що я просто мусив дати комусь по зубах. Навіть коли б у мене замість руки був лише протез.
— Що сталося, друже? — Здоровань стояв проти світла. — Не пощастило на тому клятому кораблі?
— Краще піди й залатай свою робу, — відповів я. — Черевом світиш.
— Могло б бути й гірше. Твоя іграшка занадто стирчить під легким пальто.
— Не сунь носа куди не слід.
— Боже, та невже я суну? Просто цікавлюся. Не ображайся, друже.
— Тоді геть із дороги.
— Чого так? Я тут відпочиваю.
Він сумно усміхнувся. В нього був м'який, задумливий, навіть ніжний голос — для такого здорованя це було дуже дивно. Може, тому я згадав іншого дебелого чоловіка з м'яким голосом, який мені сподобався.