— Ти не з того почав, — неквапом сказав він. — Зви мене Рудий.
— Забирайся геть, Рудий! І найкращі люди помиляються. Я можу помилитися ще раз.
Рудий уважно оглянувся на всі боки. Ми були самі.
— Хочеш дістатися на корабель? Це можна влаштувати, коли є бажання.
Люди в святковому одязі, з радісними обличчями проходили повз нас і сідали у катер. Я почекав, поки він відпливе.
— Скільки коштує бажання?
— П'ятдесят монет. Якщо заллєш човен кров'ю — ще десять.
Я рушив, щоб обійти його.
— Двадцять п'ять, — промовив він. — П'ятнадцять, коли повернешся з друзями.
— У мене немає друзів, — кинув я, вже йдучи. Рудий навіть не ворухнувся, щоб зупинити мене.
Я завернув праворуч і пішов уздовж бетонки, по якій бігали електрокари, схожі на дитячі коляски. Вони тихенько сигналили маленькими ріжками, але ті звуки не могли злякати навіть вагітних жінок. У кінці першого хвилеріза містився зал для гри у бінго, набитий людьми. Я зайшов і став біля стіни серед тих, що чекали, коли звільниться якесь місце і можна буде сісти.
На електронному табло з'явилося кілька номерів, ведучий оголосив їх, всі загомоніли. Я спробував знайти постійних відвідувачів цього закладу, але не зміг і рушив до виходу.
Біля мене виросло щось синє, яке тхнуло дьогтем.
— Нема грошей, чи скупишся? — почув я ніжний голос над самісіньким вухом.
Я глянув на Рудого. Таких очей я ніколи не бачив, тільки читав про них. Фіалкові, яскраво-фіалкові. Мов у чарівної дівчини. Шкіра — м'яка, наче шовкова. З легким червоним відтінком: така ніколи не засмагає. Дуже ніжна. Він був вищий за Хемінгуея і набагато молодший. Але трохи менший за Лося Меллоя, хоча й рухливіший. Волосся мало той колір, що виблискує мов чисте золото. За винятком очей, в нього було звичайне обличчя фермера, а не кіногероя.
— Чим займаєшся? Приватний детектив?
— Я маю тобі відповідати? — пирхнув я.
— Мені так здалося… Двадцять п'ять для тебе забагато? — спитав Рудий. — Не отримав на витрати?
— Ні.
Він позіхнув.
— Все одно то пустий номер. Вони розірвуть тебе на шматки.
— Це мене не здивує. А що в тебе за рекет?
— Долар тут. Долар там. Колись був копом. Але мене виперли.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Справді, навіщо? — здивувався він.
— Певно, хочеш звести рахунки?
Рудий мовчки усміхнувся.
— Знаєш людину, яку звуть Брюнет?
Усмішка на його обличчі застигла. Всі три рядки у гравців у бінго вже були заповнені — там працювали швидко. Високий, з довгастим носом і запалими щоками чоловік у зім'ятому костюмі наблизився до нас, обперся об стіну, не дивлячись у наш бік. Рудий нахилився до нього.
— Хочеш, щоб ми тобі щось розповіли, приятелю?
Той скривився і зник. Рудий знов притулився до стіни. Вона хитнулася.
— Я знаю людину, яка тебе б зрозуміла, — сказав я.
— Аби тільки це, — похмуро відповів він. — Здоровому хлопцю треба й здорові гроші. Не всякий одяг на нього підходить, його треба нагодувати, одягнути, йому незручно спати, якщо ноги звисають з ліжка. От таке. Тобі може здатися, що тут не дуже зручне місце для розмов. Навпаки. Будь-якого шпика я одразу упізнаю, а решта стежать за номерами у бінго — більше вони нічого не бачать. У мене є човен із дозволом… Тобто я можу позичити його. Он на тому неосвітленому пірсі, — він хитнув головою, вказуючи напрям. — Я також знаю вантажний люк, який можна відчинити. Час од часу одержую там деякий вантаж. А на палубі не так вже й багато людей.
— Але в них є прожектор і спостерігачі.
— Усе влаштуємо.
Я дістав гаманця, витяг дві купюри — двадцять і п'ять доларів і, притискаючи до живота, згорнув. Фіалкові очі потай стежили за мною.
— В один кінець?
Я кивнув.
— Тоді вистачить і п'ятнадцяти.
— На ринку падають ціни?
Гроші щезли у брудній руці. Рудий зник — випарувався у гарячій пітьмі. Тієї ж миті десь ліворуч вигулькнув чоловік із довгим носом.
— Здається, я знаю того типа. Це ваш приятель? Десь бачив його раніше.
Я відліпився від стіни і, нічого не відповівши, вийшов надвір. Невдовзі звернув убік. Футів за сто час від часу випливало довгасте обличчя, освітлене електричними ліхтарями. Невдовзі я помітив прохід між двома халабудами, пірнув туди і причаївся. Чекати на чоловіка з довгастим обличчям довелося недовго, він ішов, втупивши очі у землю. Я ступив крок і опинився поруч.