— Ви прийшли з компанією?
— З дуже приємною.
— Чого ж ви не лишилися з ними?
— Хіба ви не знаєте, як це буває? Ви повертаєтесь і бачите, що вже хтось інший пригощає її коктейлями.
Він хіхікнув і ворухнув підборіддям.
Я пригнувся й відскочив убік, спритно, мов жабка. Тишу прорізав свист гумового кийка і завмер, мов чийсь сумний подих. В мене склалося стійке враження, що всі гумові кийки, які є в наявності навкруги, при моїй появі автоматично злітають угору, щоб торохнути мене по потилиці. Хлопець вилаявся.
— Йди уперед і не роби дурниць. — сказав я, красномовно клацнувши запобіжником.
Часом навіть кепська гра дає неабиякі наслідки. Хлопець завмер, і я побачив, як кийок розгойдується на його зап'ясті. Мабуть, він гадав, що може запросто мене відлупцювати.
— Це вам не допоможе, — похмуро кинув він. — Вам ніколи не вдасться зійти з корабля.
— Я знаю. Хай тебе це не обходить.
Запала тиша.
— Що вам треба? — спокійно спитав він.
— У мене надійний револьвер. Але його зовсім не обов'язково пускати в діло. Я хочу побачитися з Брюнетом.
— Він поїхав до Сан-Дієго. У справах.
— Тоді я поговорю з тим, хто лишився замість нього.
— Ну ви й тип! — сказав хлопець. — Ходімо униз. Тільки сховайте вашу іграшку, перш ніж ми підійдемо до входу.
— Я її сховаю тоді, коли буду певний, що пройду у двері.
— Ну що ж, Худий, ходімо. Я тебе проведу, — усміхнувся він і рушив уперед.
Ми спустилися слизькими сходами і опинилися біля товстих дверей. Він відчинив їх і ретельно оглянув замок. Посміхнувся і, кивнувши головою, пропустив мене вперед. Я ступив у приміщення, сховав пістолета у кишеню.
Двері замкнулися.
— Спокійний сьогодні вечір, — кинув я.
Ми опинилися біля позолоченої арки, що вела до грального залу. Людей там було не так вже й багато. Звичайний зал — як і тисячі подібних. У протилежному кінці містився бар із кількома стільцями. Посередині — прохід. Музика то вибухала, то вщухала. Я чув, як рухається колесо рулетки. Один із відвідувачів грав у фараона. Все, як і скрізь. У залі було близько шістдесяти чоловік. На столі для гри у фараона лежала купа банкнот, що правили за банк. Гравець, літній сивий чоловік, напружено стежив за круп'є.
Двоє чоловіків у смокінгах неквапом рушили до нас, наче прогулювались, ні на що не звертаючи уваги. Цього треба було чекати. Мій підступний провідник і я чекали на них. Коли вони проминули арку, їхні руки опустилися до кишень — звісно, вони шукали не сигарети.
— Отепер ми побудемо тут у невеликій компанії, — сказав мій провідник. — Ви не заперечуєте?
— Ви Брюнет, — раптом промовив я.
— Так, — відповів він, знизавши плечима.
— А ви не такий вже й грізний ззовні, — зауважив я.
— Гадаю, що так.
Двоє у смокінгах стали обабіч мене.
— Ходімте, — сказав Брюнет, — тут можна спокійно побалакати.
Він одчинив двері до кімнати, яка була водночас схожа і не схожа на каюту. Над темним письмовим столом, зробленим скоріше за все не з дерева, а з якогось пластику, висіли дві мідні лампи, закріплені на стелі шарнірами. У кінці кімнати стояло два ліжка, пофарбовані під дерево. Нижнє ліжко — застелене, а на верхньому височіла купа платівок і каталогів. У кутку стояла велика радіола. Канапа червоної шкіри, червоний килим, попільнички, підставка для сигарет та келихів і невеликий бар у іншому кутку.
— Сідайте, — запросив Брюнет і попрямував до столу.
На столі лежало багато паперів, схожих на ділове листування, аркуші з надрукованими стовпчиками цифр. Брюнет сів у масивне крісло з високою спинкою, трохи відкинувся і уважно глянув на мене. Потім підвівся, зняв пальто, шарф і кинув їх десь убік, тоді знову сів, узяв авторучку і заходився задумливо проводити нею по мочці вуха. Усміхався він по-котячому, але я люблю котів.
Не літній, не молодий, не товстий і не худий. Обличчя — засмагле, обвітрене, певне, тому, що він багато часу проводив на океані. Волосся — коричневе, трохи кучеряве від природи чи від моря. Чоло невисоке, розумне, у жовтуватих очах причаїлася ледь помітна погроза. В нього були напрочуд гарні руки, добре доглянуті, але не занадто. Темно-синій смокінг при тому світлі здавався майже чорним, а перлина, що він носив, — завеликою. Певно, це в мені промовляла заздрість.
Брюнет довго дивився на мене, перш ніж сказав:
— У нього револьвер.
Один із охоронців притулив до мого хребта щось тверде. Звісно, то була не вудка, а щось інше. М'яка тренована рука витягла мій пістолет з кишені і обмацала інші.
— Ще щось? — спитав голос у мене за спиною.