а вітер зітхає.
Вони з Індреком вештались по місту, розглядали перехожих, шукали в кафе знайомих, але нікого не зустріли. Небо посіріло і нависло над землею.
Раптом Індрек сказав:
— Знаєш, із тебе можна було б книжку написати.
— З глузду з'їхав? — кинув Аарне.
— Чому?
— Чому! Не варто марнувати час. Що в мені є? І взагалі, я деморалізована особа.
— Не кокетуй!
Аарне пильно подивився на друга.
— Так… Розумію. Може, я й кокетую, можливо. Але, якщо говорити об'єктивно, я майже негативний образ.
— Не дотепно! — засміявся Індрек.
— Ну, що можна про мене написати? Що?
Індрек посерйознішав.
— Ти — людина пошуків.
— Що з того? Кожен шукає. Образ людини, яка шукає, нікому не потрібен. Навіщо ті марні пошуки? Зараз потрібен позитивний герой.
— А хіба шукач — негативний?
Аарне не відповів. У повітрі кружляли тонесенькі сніжинки, небокрай посірів. Падав перший сніг. По довгій паузі Індрек знову заговорив:
— У тебе дивний погляд на сучасну літературу. Справді, пошуки заради пошуків не потрібні. А соціальна функція літератури?
— Що це таке?
— Ми вступаємо фактично у нову епоху. Ми боремося. І література вказує і спрямовує цю боротьбу. Література — бюлетень боротьби.
— Хто тебе цього навчив? Не вигадуй!
— Ти знову за своє?
— І часто це тобі кажуть?
Аарне ледве стримував злість. Його гнівило все: іронічний погляд Індрека («Як він вважає!»), тоненькі сніжинки, що настирно лізли у вічі, і взагалі весь цей бездіяльний день.
— Хіба я винен, що мене виховували у дусі вульгаризації?
— Дурень. Не вигадуй! — мовив Індрек. — Ти сам не віриш у те, що кажеш. У тебе є голова на плечах.
І знову Індрек мав рацію. О, ці суперечки…
…Надвечір Аарне згадав про Майю.
— Звідки вона? — спитав Індрек. — Хто вона?
— Із Талліна. Хто? Не знаю.
Вони довго йшли мовчки. Нарешті Індрек сказав:
— Аарне, мені здається, що ти любив Еду…
— Звідки ти… це взяв?
— Мені здається… — Індрек багатозначно звів брови, — Так чи ні? Га?
— Може й так…
Сніг вкривав тоненьким білим шаром замерзлу землю. На вулиці запахло нафталіном. Чого це Індрек почав розмову про Еду?
— Тобі не подобається Майя? — спитав Аарне. У запитанні причаївся страх і готовність до бою.
— Не знаю, я ж її зовсім не знаю. Але, якщо сказати одверто, то…
— То що?..
— Еда подобається мені більше. А як ти вважаєш? Вона все-таки розумна дівчина…
— Чого ти підкреслюєш слово розумна?
— Так, нічого…
Аарне вичікувально дивився на друга. Та Індрек нічого не додав, і він продовжував його думку сам:
— Крім того, у Еди є гарний кавалер…
— Це ненадовго.
— Звідки ти знаєш?
Індрек усміхнувся.
— Я все знаю!..
Цього вечора вони розійшлися, трохи досадуючи один на одного, але жоден з них того не показував.
ТУМАННИЙ ДЕНЬ À LA РЕМАРК
Сніг устелив землю. Вітер ганяв поземку. Так тривало кілька днів. Та ось уранці земля знову стала чорною і мокрою, і у темряві хлюпотіла вода.
Аарне і Майя були раз у кіно, раз на вечірці. Хлопець дивився на спокійний, самовпевнений профіль дівчини і думав: «Хто вона? Звідки взялася?» Вони мало розмовляли між собою, тільки дивились одне на одного/ Аарне спитав:
— Як тобі фільм?
— Так собі, — байдуже відповіла дівчина. Вони не відводили очей одне від одного. Майя справді вродлива.
— Що тобі не сподобалось?
Питання лишилося без відповіді. Інколи Аарне замислювався, чи справді у них різні інтереси. Звісно, так думати безглуздо. Відчувалося, що Майї приємно теревенити на щоденні побутові теми. Аарне намагався з цим примиритися. А може, то й ліпше? Не буде ж він примушувати цю милу дівчину мудрувати, як роблять його друзі і він сам. Адже хороше щиро сміятися, жити без ніяких проблем…
— Ти знаєш, що у тебе гарні очі?
— Знаю.
Майя жартівливо притулилась головою йому до плеча.
— І тобі про це багато казали?
— Авжеж!..
— А хтось цілував твої очі?
Аарне відчув, як смішно тремтів його голос.
— Ні, здається, ні, — прошепотіла Майя.
— Тоді це зроблю я!
— Божевільний! Прошу тебе, не треба!
Вони притулились до кам’яної стіни старого будинку, від якої тягло холодною сирістю. Танув сніг, навколо вуличних ліхтарів мигтіли жовті кола.