Аарне випростався.
— Майя не винна.
— Можливо. Не знаю. Але я вам забороняю ходити з нею, доки ви не виправитесь. А якщо ви себе не…
— Ви хочете компромісу? — запитав Аарне і одразу ж пошкодував.
— Ніяких компромісів! Через п’ять місяців ви повинні бути людиною… Повторюю: я відповідаю за те, яким ви вийдете з стін школи… Крім того… Розберіться самі, що ви робите!.. Я вас знаю. Ви цілком можете зіпсувати життя іншій людині…
— Як?
— Я думаю, що дуже просто. Ви надто самовпевнені. Зважте, що не всі такі. Не всі.
— Я хочу добра.
— Тим більше.
Корнель узяв ще одну сигарету і стомлено відкинувся на спинку крісла. Була одинадцята година вечора.
— Тепер ідіть додому і щось вивчіть на завтра.
Біля дверей, подаючи руку, він сказав:
— Подумайте про все це… — І раптом усміхнувся. Ледь помітно. — Будьте серйозні… Це непогано, адже… зараз терпіти легше. Згодом…
Аарне кивнув головою. Він стомився. І тільки тепер завважив, що Корнель усе ще тримає його за руку. Хлопець ще раз потиснув учителеві руку й пішов східцями вниз. Корнель трохи постояв, дивлячись йому вслід, і зачинив двері.
Була тиха ясна ніч. У повітрі мерехтіли сніжинки. Аарне сам не знав, що сталося з ним того вечора
ДЕНЬ, КОЛИ НАДУМАЛИ ЩОСЬ ЗРОБИТИ
Свічка кудись зникла, сірники теж. Того вечора Аарно знову нічого не вивчив.
— У мене таке відчуття, ніби моя душа матеріалізувалася, — сказав він уранці Андо.
За вікном, помальованим льодяними квітами, вже розвиднялося. Дні тепер потроху ставали довші.
Одне за одним до класу заходили дівчата і хлопці. Андо старанно причесався і відклав шапку.
— Ти сьогодні страшенно красиво говориш…
— Це зовсім не краса, це скоріше… Я не знаю, що… У тебе коли-небудь було таке відчуття, що твоя душа — наче тенісний м'яч?
— Звісно, ні. Чого б воно мало бути?
— А я вчора уперше в житті відчув таке.
— Як? Щось я нічого не збагну.
Аарне образила байдужість друга.
— Скажи, хіба можна з живою людиною розмовляти про її характер чи психіку? Я не знаю… Наскільки взагалі така розмова може бути об'єктивна?
— Настільки, наскільки ми можемо дивитися на себе збоку.
— Тобто наскільки ми вміємо кокетувати самі з собою?
— Ні, — відповів Андо. — Я думаю інакше. Якщо у тебе великий клопіт, тоді ти ставишся до себе дуже об'єктивно.
Аарне посміхнувся. І подумав, що це вперше він сміється сам із себе.
— Серйозними речами кокетувати найлегше.
— Може, таким, як ти, — усміхнувся Андо і, випнувши нижню губу, стенув плечима. Останнім часом у нього появилася така звичка.
Ранкове світло впало на стелю і кинуло на всіх невловні тіні. Аарне підійшов до вікна. Від радіатора тягнуло теплом. А надворі займався холодний рожевий світанок.
— Чого ти заговорив про це? — серйозно спитав Андо. Він відчинив вікно і ліг животом на підвіконня.
— Просто так. — Аарне примостився поруч. У ворота вливався безперервний потік учнів.
— Алло! — крикнув Іво і помахав папкою. — Внизу перевіряють формені кашкети?
Андо заперечливо махнув рукою. І тут же помітив, як у ворота входить Вернер. Вони зникли з вікна.
— Ти ходив до Корнеля? — спитав Андо.
— Так.
— Все-таки не зміг інакше?
— Що? — не зрозумів Аарне.
— Довелося йти просити, правда?
— Я нічого не розумію.
— Розумієш… У тебе зовсім нема характеру.
— Ти не перший, хто мені про це каже.
— І ти ще не зрозумів.
— Зрозумів. Саме тому й зрозумів.
— Якби ти мав характер, то не пішов би принижуватися.
— Що ж мені було робити?
— Звідки я знаю!
— Тоді краще й не балакай, — розсердився Аарне. Андо повернувся спиною, і, дивлячись на його широкі плечі, Аарне впевнився, що його друг справді сильний.
— Хлопці, йдіть сюди! — пролунав позаду чийсь дзвінкий голос. Озирнувшись, Аарне побачив, що то Вернер.
Поява вчительки зразу ж примирила хлопців.
— Ви знову видерлись на вікно? — спитала Вернер.
— Так, — зухвало відповів Андо.
Вернер на якусь мить розгубилася.
— Хіба ви не знаєте, що на вікні сидіти не можна!
— Не знаємо, — кинув Андо. Він сьогодні просто неперевершений.
— Ну що ж… — мовила спроквола Вернер і відійшла.
— Почимчикувала скаржитися, — висловив припущення Аарне. — Ходім побачимо.
У них були всі підстави так думати. Адже саме Вернер організувала в школі тиждень правильного руху і наказала у зв'язку з цим провести в коридорі на підлозі білі лінії. Ходити можна було тільки по двоє — вузенькою доріжкою між лініями. На першому поверсі лежав щоденник руху. Андо проходив там і прочитав примітку Вернер: «Манде і Вескі були серед тих, що гуляли по троє». Він узяв ручку і додав збоку: «Лікар це потвердив?» Через цей напис були великі неприємності, але винного не знайшли.
…Одначе зараз Вернер мовчки пройшла повз Корнеля, що стояв у коридорі, і зникла в учительській.
— Вони посварилися, — діловито зауважив Андо. — Ми врятовані.