— Війни скінчилися. Технічний прогрес досяг такої висоти, що може бути ще тільки одна війна. Колективне самовбивство, коли прогрес знищить своїх творців.
— І ти певен, що цього не буде?
— Авжеж.
— Чому? Звідки така певність?
Індрек усміхнувся.
— Це, звісно, моя віра.
Аарне зненацька вдарив кулаком по столу і схопився.
— До біса!
— Що з тобою?
— В цьому домі можна збожеволіти. Невже ти не відчуваєш? Про що ми балакаємо?
— Котра година? — спитав Індрек.
— Пів на дев'яту.
Аарне розчинив навстіж одні двері, потім другі, треті. Хурделиця ввірвалась у коридор.
Вхідні двері вдарились об стіну. На столі заворушились аркуші паперу, захиталися тіні. Індрек дивився на Аарне, не розуміючи, що з ним. Аарне усміхнувся. Його волосся було скуйовджене.
— Що з тобою?
— Впустімо до кімнати трохи свіжого повітря…
Двері, що вели з коридора до кухні, відчинились, і тітонька Іда поспішила зачинити їх. Сніг летів через поріг. Вітер вирвав двері з рук тітоньки, і вони знову вдарили об стіну. Будинок здригнувся.
— Хурделить, — мовив Аарне. — Буде відлига. Піду поможу…
Але тітонька вже зачинила двері і зайшла до кімната мокра, розхристана.
— Аарне, чи тобі замало того, що ти доніс на мене! Тепер ще починаєш ламати мій будинок! Ти…
Аарне обернувся до неї.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я питаю, невже тобі мало доносу?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що ти чуєш.
— Я питаю, що ти хочеш цим сказати?
— Це непорядно, негідно виказувати таємниці дому, — мовила тітонька. — Це, якщо хочеш знати, підло!
— Та що ж я виказав? Поясни, будь ласка.
— У кожному домі є свої таємниці. — Тітонька Іда наче не чула запитання.
Аарне не витримав і закричав:
— Я питаю востаннє, що я тобі зробив? Чуєш?
Тітонька пильно дивилася па нього і хитала головою.
— До такого дійти! Так-так… Ти вже погрожуєш мені? Ти мені вже погрожуєш? Га?
Голос тітоньки зірвався на істеричний вереск. Індрек усе ще стояв у дверях.
— Шмаркач! Ти… ти насмілюєшся зі мною так розмовляти! Ти…
Аарне на мить заплющив очі, потім розплющив їх, пройшов повз тітоньку Іду, злегка зачепивши її плечем, сказав «пробач» і підійшов до Індрека.
— Я проведу тебе.
Він пропустив Індрека вперед, вийшов сам і зачинив двері. Тітонька Іда лишилася в кімнаті сама.
— Бачив?
— Бачив.
— Ти не образився?
— Ні, чого ж…
— Дурне становище.
— Цікаво.
— Колись я тобі все розповім. А зараз мені хочеться плакати. Йди, будь ласка.
За дверима шаленів вітер. Індрек подав руку.
— Якщо вижене, приходь до мене.
— Бувай.
— Бувай. А знаєш, тобі не можна тут жити. На добраніч.
Двері зачинились. Аарне раптом відчув себе страшенно самотнім. Йому зробилося лячно, але він все-таки увійшов до кімнати. Тітонька Іда була вже в ліжку.
Тієї ночі спали тільки тітонька Амалія і Лінда. Це була шоста ніч без електрики. Тітонька Іда не спала через нерозумного хлопчиська, якого вона ненавиділа і любила, як сина. Вона страждала від безсоння і важких думок. І раптом вона подумала, що скоро помре. Її пойняв страх. Треба поспішати. Так хотілося дожити до літа.
І Аарне лічив дні, чекаючи на літо. Він не думав про смерть. Йому просто було боляче.
Надворі почалась відлига. Зима цього року була дуже примхлива.
ПЕРШИЙ ВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ
Минали дні.
Тітонька Іда жила, як і раніше.
Час проходив повз тітоньку Амалію. Інколи вона сідала біля радіоприймача, вмикала його на повну потужність і слухала останні вісті. Погляд блукав десь у далечині, і ніхто не міг зрозуміти її думок.
Нещодавно Андо вперше поцілував Інгу.
Індрек удавав, що в нього все гаразд.
Корнель вітався з Аарне байдужим кивком голови. Він чекав, який вплив справлять на хлопця його слова.
Якось уранці тітонька Іда мовила:
— Від сьогодні ти сам купуватимеш собі продукти. Не дивись на мене так… Кожна людина колись повинна стати самостійною.
Вона укладала на голові чорний вузол кіс.
— Де я візьму гроші? — спитав Аарне.
— Одержиш. Я напишу твоїй мамі.
— Он як… Чого це ти раптом надумала?
— Я ж сказала. Тобі неодмінно треба повторяти кілька разів… Від сьогодні дбатимеш про себе сам.
У розмову втрутилася Амалія.
— У нас не так багато грошей, щоб… і взагалі, що ти зробив нам доброго? Чого ми маємо тебе годувати?