Це було надто одверто. Тітоньці Іді довелося нагримати на сестру:
— А ти мовчи! Поїла і йди собі спати!
Аарне відсунув тарілку, підвівся і пішов до школи.
Який має бути прожитковий мінімум у вісімнадцятирічного хлопця? Зважте, що в кишені у нього трохи більше двох карбованців і мати його живе кілометрів за шістдесят звідси і нічого про все це не знає.
Аарне купив хлібину і двісті грамів масла. Тоді полічив гроші. Лишилося карбованець сорок копійок. Ще один плавлений сирок. Все. Чаю дасть тітонька Іда.
У середині березня пригріло сонце, почав танути сніг. Потекли струмки, змиваючи з тротуарів брудний сніг.
Запахло весною, на вулицях стало більше людей без головних уборів, а в лікарнях — більше хворих на грип.
Чи надовго вистачить людині одної хлібини і двохсот грамів масла? Тільки на два дні. На третій день у Аарне в кишені лишилося шістдесят копійок.
— Ходімо в кіно, — сказав він Майї. «Чого мені турбуватися про своє молоде життя, хай іде, як іде».
З-під коліс автобуса розлітався мокрий сніг. Дорога подекуди була вже чорна.
Весняне сонце заливало вулиці: у кожній калюжі, в кожному струмочку, у кожній крижинці — своє сонце.
— Ти сьогодні такий веселий!
— Звісно. А чому б ні?
Майя засміялась.
— Та нічого.
Аарне зняв кашкета і засунув його в кишеню.
— Підемо після кіно дивитися весну?
— Угу.
Увечері калюжі позатягувало льодом, наче склом. Сонце зайшло десь о сьомій годині, швидко похолоднішало… Небо запалало жовтогарячим багрянцем. Аарне дивився на перехожих, які ступали по хрусткому льоду, і думав, що всіх їх хвилює весна.
Колишня бравада хлопця зникла. Він повільно йшов і, неуважно відповідаючи на запитання дівчини, дивився на червоний небосхил. Захід сонця невичерпний, як болі світу.
— Що з тобою? — спитала Майя.
— А що зі мною може бути?
— Щось сталося. Раніше ти був дуже веселий.
— Не можу ж я цілий день бути веселий.
— Прошу тебе… — Майя взяла Аарне за руку і так благально зазирала йому в очі, що хлопцеві стало ніяково,
— Пробач…
— Краще скажи, що з тобою?
— Нічого.
— Щось є. Скажи! Повір, тобі стане легше.
Аарне махнув рукою. Що він міг сказати? Почнеш говорити вголос — усе звучить банально й сухо. Крім того, Майя цього не зрозуміє, вона ніколи не зрозуміє думок Аарне. До біса все! Тепер у нього лишилося хіба що небо. Для одного сумного вечора цього досить.
— Я люблю тебе, чуєш? — мовив він і обійняв Майю за плечі. Дівчина пригорнулася до нього.
Вони йшли далі. Сьогодні Аарне ще нічого не їв. Але йшли вони в ногу.
— Ти знаєш, як Осе і Пер їхали в країну Сорія-Морія?
— Ні.
— Не знаєш… Гаразд. Це з «Пер Гюнта». Заплющ очі!
— Що?
— Заплющ очі… І міцніше пригорнись до мене. Так. А тепер ходімо.
— Куди?
— Куди ти хочеш.
— Я хотіла б у гори, — прошепотіла Майя.
Вони йшли обледенілим тротуаром, міцно притиснувшись одне до одного і заплющивши очі.
Крижана прозора дорога веде вгору, до білих гірських вершин. Над усім — величезне сине небо, таке сине, аж очі їсть. Обабіч дороги — кучугури снігу, і холодний вітер змітає з них снігову куряву. Крок, ще крок. Повір, вершина вже недалеко; внизу ліси, теж у снігу, і так гарно дихається, що аж у грудях коле.
Раптом Майя зупинилась. Її тіло якось обважніло. Аарне розплющив очі і побачив, що вона плаче.
— Що з тобою? Я дурний, так?
Майя не відповідала. Тільки кусала губи; і враз він зрозумів.
— Ти хочеш виїхати звідси, так?
Дівчина мовчки кивнула головою. Аарне опустив руку, глянув довкола і замість блискучих гір побачив околицю Тарту.
— Як ти догадався? — спитала Майя. Вона вже не плакала.
— Я знаю. По собі знаю.
Вони стояли дуже довго. Десь гуркотіла од вітру бляха.
Тоді вони ще не розуміли, що й місто буває гарне, і що в житті не завжди і не все треба узагальнювати. На горизонті сходилися блискучі рейки, в яких відбивалося небо.
— Ти щось малюєш?
— Малюю.
— Що?
— Великий горщик…
— Молодець. Як виходить?
— Нічого особливого. Потрошку.
— Гм…
— Що з тобою було раніше? — спитала дівчина.
Аарне трохи завагався, а потім сказав з несподіваною сором'язливістю:
— Майю, ти не могла б дати мені шматок хліба?
— Що?!
— Так, нічого! Я спробував зіграти сентиментального жебрака. Це дуже цікаво…