Аарне переступав з ноги на ногу, але дівчина вже все зрозуміла.
— Тітонька Іда, чи не так?
— Що?
— Дурнику. Ходімо до мене, у мене нікого немає вдома. Мама з татом пішли на іменини.
— Не піду.
— Підеш!
Аарне йшов і лаяв себе. «Як бідний родич», — думав. Але проти бутерброда він не заперечував. І як могло бути інакше, коли він за цілий день і ріски в роті не мав, а за два попередніх дні з'їв буханку хліба і двісті грамів масла, і в кишені було тільки три копійки…
Біля воріт хлопець сказав:
— Я не піду всередину…
— Чому?
— Не піду. Твої можуть вернутися.
Майя трохи постояла.
— Гаразд. Почекай, я зараз вийду.
За три хвилини дівчина повернулася, тримаючи в руках великий бутерброд з ковбасою.
— Вистачить?
— Звісно.
— Тоді їж!
Аарне не сперечався, їв. Майя дивилась на нього з легкою материнською усмішкою, і хлопцеві було трохи ніяково.
— Ну?
— Дякую!
— Ще хочеш?
— Ні, — збрехав Аарне. — Ні, слово честі…
— Поцілуй мене, — сказала Майя.
Здалеку показалась автомашина, наблизилась і проїхала мимо.
— Ти повинен іти.
— Не хочу.
— Треба. Що скаже тітонька Іда?
— Це не має значення.
— Має. І мої щохвилини можуть повернутися.
— Дозволь…
— Ні. Йди. На добраніч… — Майя побігла в будинок.
По дорозі додому Аарне знову стало лячно. Чорніли байдужі голі дерева. Було тихо, тихо. Хлопця охопив страх. Аарне озирався і йшов, ішов дуже швидко. А за ним гнався страх. У передпокої почуття страху перехопило подих. Хлопець здригнувся і потягся рукою, щоб дістати ключ.
Ключа не було.
Аарне нахилився і нишпорив рукою по підлозі. Ключа не було. Він увімкнув світло й чомусь тільки тепер помітив, що маленька електрична лампочка була запилена, засиджена мухами.
Ключа не було. Минала вже друга година ночі. Аарне лишили за дверима. Вперше у житті. Він не знав, що робити.
Вийшов на східці. Ніч була холодна. За хвилину він натиснув кнопку дзвінка. Почулися кроки, ближче й ближче. Двері відчинилися. Він стояв метрів за п'ять од дверей і бачив білу постать тітоньки Іди.
— Ну? — спитала тітонька.
Аарне не поворухнувся.
— Ти що, глухий?
Аарне ступив крок назад, потім другий… «Втечу, — раптом подумав він. — Кінець».
Він не оглядався.
— Аарне!
Ще один крок, ще.
— Аарне, ти чуєш?
Іще крок. Сніг рипить під ногами.
— Аарне-е!!
Сонна околиця відгукнулась луною. Хлопець опинився за рогом будинку. Більше не міг.
— Іди сюди! Негайно!
В сусідньому дворі тужливо загавкав старий пес.
— Чи довго я маю чекати?
Аарне повернувся. Сміливість покинула його, він пішов назад і став перед тітонькою Ідою. Уперше помітив, що вона значно нижча від нього. Їй доводилось піднімати голову, щоб зазирнути йому в очі.
Губи старої жінки стислись у вузеньку безкровну смужечку. Тієї ж миті Аарне дістав сильного ляпаса. Вдаривши його, тітонька відступила назад:
— Не піднімай рук!
Аарне примусив себе посміхнутися. І дістав ще одного ляпаса. Хлопець стиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні. Від образи і злості очі налилися слізьми.
— Сьогодні будеш без вечері, — кинула тітонька Іда і пішла спати.
ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ
Весна заглянула тільки на мить. На другий день знову йшов сніг.
Аарне помітив це, стоячи біля дошки. Він крутив між пальцями суху крейду і не міг ні про що думати. Минали! секунди. Сніг бився в шибку вікна і падав на землю.
— Ну? Далі?
Він довів теорему до половини і застряв. Пильно дивився на плетиво білих ліній і відчував, що сьогодні всьому вже кінець. Оцінки з стереометрії були такі. 2–2—3—4–3. А тепер? Усе летить шкереберть. Він стежив за своїми думками, наче зовсім стороння людина.
«Я не можу думати, в голові немає жодної думки. Думки, чого ви не приходите. Я повинен думати. Я не розумію. Я стомився. Я повинен думати. Я знову дістану двійку. Я повинен зосередитись і зрозуміти…»
За вікном мигтіли білі снігові пунктири. Шибка поволі мокріла.
— Ви вчили?
— Вчив, — кивнув головою Аарне.
— Прошу.
Хлопець постояв ще трохи. Ні, робити нічого. Він поклав крейду і випростався.
— Не знаєте?
— Ні.
— Гм… Ну що ж… Сідайте.
До рівняння приписали ще один мінус, і рівновага порушилась.