— Я не знаю, про що ти кажеш… Я знаю те, що каже тітонька Іда… Якщо та дівчина справді хотіла покінчити життя самогубством, та й ще не раз, то я не розумію, навіщо ти з нею взагалі ведеш знайомство…
Аарне не знав, плакати йому чи сміятися.
— І ти повірила?
— Чому б я мала не вірити?
І справді, як можна не повірити сивій жінці…
— Ну що ж, вір, мамо. Мені ти все одно не віриш.
— Сину, не кажи так. Тітонька Іда любить тебе.
— Я це знаю, дуже добре знаю.
Мати була вражена.
— Чому ж тоді ти її не слухаєш, якщо вона любить тебе?
— Від її любові я стаю гірший.
Мати помовчала.
— Котра година?
— Пів на сьому.
— Скоро буде автобус…
Аарне кивнув головою.
— Як ти можеш бути таким необачним? — спитала мати.
— Я завжди був такий. Ти ж знаєш.
— Ти ще й хвалишся цим?
— Ні, не хвалюсь… Мамо, ти все-таки помиляєшся… Я думаю дуже багато.
— Неправильно думаєш, сину.
— Кожна людина певна; що думає правильно!
— Спробуй думати так, як інші, Аарне.
— Не хочу!
— Все одно колись доведеться. Адже сам не будеш.
— Я не вірю, — прошепотів Аарне. — Не хочу ставати тверезим, тихим, порядним… Не хочу!
— Чому? — На обличчі матері відбилося нерозуміння. Аарне не знав, що відповісти.
— Я хочу, щоб світ став кращий, — нарешті сказав він і засміявся. — А це зовсім нелегко.
— І заради цього треба робити боляче іншим?
— Часом інакше не можна.
— Як же ти думаєш жити?
Аарне носком черевика креслив на піску якісь фігури.
— Невже ти не можеш виправитись? — не вгавала мати.
— Як?
— Ти не можеш до неї підладитися?
— Ні, мамо. Так, як ти думаєш, не можу.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Але нової квартири я тобі не шукатиму, — мовила мати.
— Знаю.
— Ну хіба ти не можеш робити так, як вона хоче? Вона людина старого світу, не заводь з нею мови про свій новий час. Невже ти не можеш її порадувати?
— Ні.
— Хочеш, щоб тебе викинули на вулицю?
— Ні.
— Що ж тоді ти хочеш?
— Я сказав, що не знаю… І все-таки… Я хочу жити й бачити життя… Я хочу… жити, розумієш?
— Хіба тітонька Іда не дає тобі жити?
— Не дає!
— Що ти їй скажеш?
— Я ще не знаю… Подумаю.
— Сину, прошу тебе, постарайся порозумітися з нею.
Під'їхав автобус. Звідусюди почали підходити люди — з валізками і пакунками.
— Гаразд, я спробую. Коли щось трапиться, то це буде не моя вина.
— Я вже маю йти.
Мати взяла пакунок і рушила до автобуса. За кілька хвилин автобус поїхав, розбризкуючи навсібіч грязюку і воду.
— Ну? — спитала тітонька. На колінках у неї сидів рудий кіт.
Роззуваючись, Аарне мовчки знизав плечима.
НЕСПОДІВАНИЙ ДЕНЬ
Якось увечері Аарне разом з Майєю пішли знову до Ести Лійгер. Майя сказала, що у неї в теці купа малюнків.
Еста Лійгер зняла вимазаний фарбами фартух. Вона трохи схудла, може, у цьому була винна весна…
— Ну, показуйте! — Вона одразу ж звернулася до Майї.
Вони знову розклали малюнки на підлозі і схилилися над ними. Лійгер казала Майї про щось дуже фахове. Аарне зазирнув через плече дівчини і відчув гостре розчарування. Ні, ні, все було гаразд, нічого поганого не скажеш, але це було найгірше… Старанно, коректно… Аарне на мить заплющив очі і відійшов убік. Він дуже чекав цього моменту. І ось… Ще минулого разу промайнула ця думка, тепер вона навалилася, мов важка хвиля. Майя слухала Лійгер і кивала головою. Раптом Аарне все стало гидке: і кімната, і мазанина на підлозі, і Майя. Це почуття було таке ясне і несподіване, що хлопець навіть злякався. Коли Лійгер спитала у Майї, чи вступатиме вона до художньої школи, дівчина відповіла: «Так». На друге запитання — навіщо? — Майя нічого не могла відповісти… «Вона піде, піде заради того, щоб не втратити мене…» — думав Аарне.
«Облиш, ти сам завжди це їй радив, — відповідала совість. — Як ти можеш так швидко міняти свої почуття?» — «А втім, я ще не зробив ніяких поворотів… Я не хотів цього! Звідки я міг знати, що так станеться?» — «Виходить, ти тільки тепер це зрозумів? — спитала совість. — Тепер пізно…» — «Замовкни», — прошепотів Аарне до совісті.
— Покажіть що-небудь, будь ласка, — вголос попросив він.
— Що?
— Покажіть свої роботи.
Аарне і Еста Лійгер були добрими друзями ще відтоді, коли хлопець ходив до початкової школи.