Весь цей час тітонька Іда і її сестра нерухомо сиділи на канапі. Сестра нічого не бачила і тільки плямкала беззубим ротом. Хлопець відчував на собі погляд тітоньки Іди і намагався не дивитись на неї.
До однієї валізи вмістилися всі книжки і папери. Порожня поличка стояла наче запилений скелет. До другої валізи поклав штани, сорочки і светр. Два піджаки… Один Аарне надів. А другий?
— Що в тебе під пальтом? — спитав він у Індрека.
— Тільки светр.
— Добре, тоді надінь ще цей піджак.
Вони навпочіпки сиділи біля валізи. Переїжджати на нове місце завжди сумно. Аарне окинув поглядом кімнату. Просто так, щоб попрощатися.
— У такій атмосфері я прожив три роки, Індреку, — прошепотів він трохи здивовано.
Тітонька Іда почула його слова.
— Ти, — почала вона тремтливим голосом, — колись ти ще прийдеш мене просити… Чуєш? Ти кажеш мені на прощання такі слова… Аарне… — Вона стишила голос. — Ти невиховане щеня. Ти взагалі не людина, розумієш?
Вона нерухомо сиділа на канапі і говорила млявим голосом. Чи вона зверталася до хлопців, чи сама до себе?
— Аарне, ти великий обманщик… Мене ще ніколи так не обманювали…
Аарне закрив валізу.
— Як ми їх донесемо? — спитав Індрек.
— Якось донесем.
От і все… Аарне підвівся. Він думав, що сказати на прощання. У вісімнадцять років він трохи любив театральність. На щастя, він не знайшов слів.
Тітонька Іда теж підвелась. Вона, здавалося, була зовсім хвора, важко дихала. Але у неї були свої слова.
— Аарне, я радію, що всього цього не бачить твій батько… Це б його вбило. Твій батько спитав би: «Хто зробив мого сина нахабою, хуліганом? Хто?» Так, саме це він спитав би. Я теж питаю про це. Скажи, хто зробив тебе таким? Хто?
— Ти, — мовив Аарне. — Ти зробила мене таким.
Тітонька Іда безпорадно закліпала очима і зблідла. Вона ніби хотіла щось сказати, але не могла. Аарне ступив крок до неї. Тітонька обмацувала руками довкола себе, наче шукаючи стілець, щоб сісти. Проте стільця не було.
Ніхто не встиг поворухнутись, як тітонька Іда поточилася і впала на підлогу.
І ЩЕ ОДИН ДЕНЬ
Аарне повторив другі питання двадцяти трьох білетів. Завтра перший екзамен — фізика. Дні проминули швидко, і як сон. Місяць, цілий місяць. Уже кінець травня, за вікном шелестить молоде листя, дні стали довгі.
Аарне думав про екзамени без страху. Майже щодня вони з Індреком готувалися, і все було гаразд.
Учора на консультації до Аарне підійшла Лінда:
— Аарне, тітонька Іда повернулася з лікарні і хоче тебе бачити.
Хлопець нічого не відповів. Він не міг нічого відповісти. Чи він винен у тому, що з тітонькою Ідою стався інфаркт? Звісно, винен. Можливо, треба було зовсім по-іншому поводитись? А як? У вісімнадцять років так важко зрозуміти, що робити, аби у тітоньки Іди не було інфаркту. Ні, Аарне робив, що міг.
Він склав книжки. Фізики більше не торкатиметься. Завтрашній день покаже…
Аарне вийшов. Сонечко пригрівало наче серед літа. Його пойняла якась нудьга. Вулиці майже вимерли в полуденній спеці. Собаки лежали у затінку, висолопивши язики. Дівчина у пляжному костюмі сапала грядки. Аарне не подобалось улітку в місті. Він сумував за пахощами свіжого сіна, за білими ночами, коли в тумані монотонно дере деркач. Йому хотілося взяти до рук косу і відчути, як ранкова прохолодна трава лягає під ноги, послухати літнім вечором далеку пісню.
Він більше не думав про мету життя та інші абстрактні речі. Якщо вже тобі дано життя, треба жити, з метою чи без неї. Без мети живеш, як тварина, з метою — як людина.
Тільки не треба весь час думати про мету життя. Мета приходить, коли ти працюєш. Без праці немає мети, є тільки шукання. Лише вмираючи, помічаєш, що все життя шукав і нічого не знайшов. Може, ти навіть не розумієш цього. Про це знають інші, але вони промовчать.
Він боявся зустрітися з Майєю. Дивно, але те, що почалося туманної грудневої ночі, ще не скінчилося. Якось він одержав од Майї листа. Дівчина докоряла йому. Писала, що багато в чому допоміг їй начебто Аарне, а потім усе відібрав. Та вона все одно вступатиме до художньої школи. Аарне зрадів. Ця звістка ніби пригасила почуття сорому, що мучило його. Аарне подумав, що, може, він справді зробив для цієї людини щось добре. Він зробив би ще більше, аби любив… Але любові уже немає. «Ти не зміг мене змішати з гряззю», — писала Майя. Як могла вона бути такою несправедливою! А може, всі жінки, нещасливі у коханні, такі? «Я неодмінно буду щасливою, — закінчила Майя. — Буду щасливою на зло тобі». — «Вона має рацію, — подумав Аарне. — У неї є все — домівка, тепло, затишок». І одразу хлопець відчув, який він бездомний порівняно з Майєю. Він ще міцніше стиснув кулаки і наказав сам собі: