«Геть сентиментальність!»
Але сентиментальність гладила його по голівці, усміхаючись глузливо й тепло.
Увечері він пішов на маленьку вуличку. На гравієвій доріжці з скакалками стрибали діти. Листя шелестіло. Так тривожно шелестить воно, коли починаються білі ночі.
Він натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила Лінда. Вона сказала, що тітонька у своїй кімнаті. На порозі в ніс Аарне вдарив міцний запах ліків. У кімнаті було сутінно, і Аарне нерішуче зупинився біля дверей.
— А-а, — мовив хтось. — Іди ближче… В кутку, на канапі, він помітив тітоньку Іду, обкладену подушками. Аарне сів у крісло.
— Ну… як ти живеш?
— Добре, — відповів Аарне.
— Екзамени вже були?
— Ні, завтра перший. Помовчали. Десь під стелею дзижчала велика муха.
— Ну, нічого, Аарне. Можливо, ти ще навчишся поважати працю й бачити красу…
— Можливо…
— Так.
Безглузді слова метались по кімнаті, наче сонні риби в акваріумі.
— Так, — повторила тітонька. — Час покаже, хто правий… Може й ти колись зрозумієш, що… Як ти думаєш?
— Можливо.
— Так… адже пристосовництво… — Тітонька знайшла під подушкою носовичок, висякалась і вела далі: — Справді… Шкода, що серед молодих так мало тих, хто думає про майбутнє… А втім, досить, який сенс про це говорити…
Намагаючись усміхнутися, Аарне мовив невимушено:
— Все одно помремо насильною чи природною смертю!
Тітонька не звернула уваги на цю фразу, тільки прошепотіла:
— Ну що ж, Аарне. Я хочу, щоб у тебе все було добре… Земля заросте травою… Просто все, правда ж?
— Авжеж, правда…
«Наче ідіот», — подумав Аарне про себе.
— Я повинен уже йти…
— Зачекай, посидь ще… Як почуває себе мама?
— Добре.
— Ти був дома?
— Післязавтра їду.
— Ти, мабуть, вступатимеш до університету?
— Ще нічого не знаю. Може, поїду додому і десь працюватиму.
— Все може бути… — відказала тітонька. — Все може бути… Де ж ти працюватимеш? Ти ж був такий здібний… ти був…
Думка про те, щоб іти працювати, майнула Аарне в голові тільки тоді, коли він сказав про це, і хлопець ніяк не міг пояснити її.
— Я ще нічого не знаю. Мені все набридло. Досить.
І раптом він почув голос совісті. «Ти говорив багато красивих слів, хлопче. І завжди вони приходили зненацька. Але…»
«Колись це скінчиться. Колись доведеться стати чесним, — відповів їй Аарне. — Я хочу спочатку сам стати людиною…»
— Так… — сказала тітонька ще раз. І без усякого зв'язку додала: — Аарне, твій батько любив естонський народ. Він був справжній естонець… Пам'ятай про це.
— Добре. — Аарне підвівся.
— Посидь ще!
— Ні, дякую. Я маю йти.
Вже біля дверей він почув голос тітоньки:
— Прощавай. Тільки… Я тебе завжди… — Вона мало не розплакалась і затулилася простирадлом.
— Прощавай, — відповів Аарне і вийшов.
На порозі його зустріли сумні промені вечірнього сонця, і він подумав, що більше не прийде сюди. Він поїде з цього міста і повернеться тільки тоді, коли… Справді, коли? Восени, коли пахнуть яблука і повітря більш прохолодне, і коли мине дитинство.
Рудий кіт грівся на сонці.
— Прощавай, — мовив до нього Аарне.
Коли він повернув за ріг будинку, йому здалося, що на вулиці стоїть Майя. Дівчина обернулась. Ні, то була не Майя.
Хлопець помітив, що з-за фіранки жовтого будинку хтось визирає. Він випрямився і, намагаючись ступати якомога твердіше, пішов геть.
1962–1966.
Переклад з естонської: Алевтина Спрогіс