— Усе гаразд, Tenente, — сказав він. — Я знаю, як це буває. Трапляються такі оказії. Якщо вам або добродійці будуть потрібні гроші, я завжди вам допоможу.
Після вечері ми прогулювалися галереєю, минаючи інші ресторани й крамниці зі спущеними сталевими віконницями, а тоді зупинялися біля невеличкої крамнички, де продавали різні бутерброди: з шинкою й салатом, а також з анчоусами на крихітних глазурованих булочках завдовжки як палець. Ми припасали їх на ніч, коли зголодніємо. Тоді ми сідали у відкритий екіпаж біля виходу з галереї навпроти собору і їхали до госпіталю. З дверей госпіталю виходив швейцар, щоб допомогти мені з милицями. Я розраховувався з візником, а тоді ми піднімалися ліфтом угору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де жили медсестри, а я їхав далі, а тоді йшов на милицях коридором до своєї палати; інколи я роздягався й лягав у ліжко, а часом сідав на балконі, поклавши ногу на стілець, дивився на ластівок понад дахами й чекав Кетрін. Вона приходила немовби після довгої розлуки, і я тоді шкандибав разом із нею коридором на милицях, допомагав їй нести тазики, чекав біля дверей або ж заходив до інших палат; це вже залежало від того, хто там лежав — наші друзі чи ні — а коли вона вже все закінчувала, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і коли вже всі засинали, й вона була певна, що ніхто її не покличе, вона приходила до мене. Я любив розпускати їй волосся, а вона сиділа на ліжку й не ворушилася, хіба що раптом нахилялася, щоб поцілувати мене, а я витягав шпильки і розкладав їх на простирадлі, волосся вже ледве трималося, і я дивився на неї, тиху й нерухому, а тоді витягав останні дві шпильки, волосся падало додолу, а вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ним, немовби в наметі або під водоспадом.
Її волосся було дивовижно гарне, і часом я лежав і дивився, як вона його закручувала в невиразному світлі, що проникало крізь відчинені двері, і воно сяяло навіть уночі, як іноді сяє вода перед самим світанком. У неї було прекрасне обличчя й тіло, і шкіру вона мала прекрасну і гладеньку. Ми лежали разом, і я торкався кінчиками пальців її щік і чола, пестив під очима, підборіддя й шию, а тоді казав:
— Гладенькі, як клавіші піаніно, — а вона лоскотала пальчиком моє підборіддя й казала:
— Гладеньке, як наждачний папір, і може подряпати клавіші.
— Аж таке шорстке?
— Ні, дорогенький. Я просто насміхаюся з тебе.
Це були чудесні ночі, і ми були щасливі, маючи можливість просто торкатися одне одного. Окрім великих утіх, ми мали ще багато інших, дрібніших хитрощів кохання, скажімо, коли ми були в різних кімнатах, то намагалися передавати одне одному свої думки. Інколи це спрацьовувало, хоча, мабуть, лише тому, що ми й так обоє думали про те саме.
Ми вирішили, що одружилися ще того першого дня, коли вона прибула в госпіталь, і рахували місяці, що проминули від нашого весільного дня. Я хотів би і справді одружитися, але Кетрін сказала, що тоді її відішлють з госпіталю, і навіть якщо ми тільки почнемо залагоджувати формальності, за нею почнуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б одружуватися за італійським законом, а там жахливі формальності. Насправді я хотів одружитися тому, що інколи мене непокоїла думка про те, що в нас може бути дитина, але ми вдавали, ніби вже й так одружені, тож не надто цим переймалися, а я, мабуть, насправді був тільки радий, що не треба брати шлюб. Якось ми говорили про це вночі, і Кетрін сказала:
— Але ж дорогенький, мене тоді звідси заберуть.
— А, може, не заберуть.
— Заберуть. Відправлять мене додому, і тоді ми не зможемо бачитися аж до кінця війни.
— Я приїду у відпустку.
— Тобі не вистачить відпустки, щоб заїхати в Шотландію і вчасно повернутися. Крім того, я не хочу тебе залишати. Навіщо нам одружуватися зараз? Ми й так уже одружені. Більшого мені не треба.
— Я хотів цього заради тебе.
— Мене вже немає. Бо я — це ти. Не відокремлюй мене від себе.
— Я думав, що всі дівчата мріють про одруження.
— Це правда. Але ж, дорогенький, я вже одружена. Одружена з тобою. Хіба ж я погана дружина?
— Ти чудова дружина.
— Бачиш, дорогенький, мені вже довелося одного разу чекати одруження.
— Не хочу про це чути.
— Ти знаєш, що я не люблю нікого, крім тебе. Яка тобі різниця, що мене колись любив хтось інший?
— Є різниця.
— Не треба ревнувати до того, хто вже помер, коли ти отримав усе.
— Я не ревную, але й чути про це не хочу.
— Мій бідолашний. А от я знаю, що ти мав різних дівчат, і мені це байдуже.