— А не могли б ми одружитися секретно? На той випадок, якби щось сталося зі мною, або ти народила дитину.
— Одружитися можна лише двома способами: взяти церковний шлюб або громадянський. Секретно ми й так уже одружені. Розумієш, дорогенький, якби я була побожна, для мене це мало б якесь значення. Але я далеко не побожна.
— Ти ж дала мені Святого Антонія.
— Це просто талісман. Мені його також хтось дав.
— То тебе нічого не тривожить?
— Тільки те, щоб нас не розлучили. Моя релігія — це ти. Ти все, що я маю.
— Гаразд. Але я одружуся з тобою, коли скажеш.
— Не говори так, дорогенький, немовби хочеш врятувати мою доброчесність. Я дуже доброчесна жінка. Немає нічого ганебного в тому, що дарує щастя і чим пишаєшся. Хіба ти не щасливий?
— Але ти ніколи мене не покинеш задля іншого?
— Ні, дорогенький. Ніколи тебе не покину задля іншого. З нами можуть трапитися всілякі жахливі речі. Але ти цим не переймайся.
— Не буду. Але я так тебе кохаю, а ти вже колись любила іншого.
— І що з ним сталося?
— Він загинув.
— Так, і якби не це, я б не зустріла тебе. Я не з тих, що зраджують, дорогенький. Маю багато недоліків, але я дуже вірна. Я ще замучу тебе своєю вірністю.
— Мене скоро знову пошлють на фронт.
— Не будемо думати про це, поки не прийшов час. Ти ж бачиш, дорогенький, я щаслива, і нам так чудово разом. Я вже давно не була такою щасливою, а коли зустріла тебе, я взагалі була напівбожевільна. Можливо, й цілком божевільна. Але тепер ми щасливі й кохаємо одне одного. Прошу тебе, побудемо просто щасливими. Бо ти ж щасливий, правда? Чи я щось таке роблю, що тобі не до вподоби? Як мені тебе втішити? Хочеш, щоб я розпустила волосся? Хочеш побавитися?
— Так, і лягай до ліжка.
— Гаразд. Але спочатку піду провідаю хворих.
Розділ дев’ятнадцятий
Ось так і минало літо. Мені мало що пригадується з того часу, пам’ятаю тільки, що дні були спекотні, а газети повнилися переможними реляціями. Я почував себе цілком здоровим, і ноги швидко загоювалися, тож невдовзі після того, як я вперше став на милиці, мені вони вже були непотрібні, і я почав ходити з паличкою. Невдовзі розпочалися лікувальні процедури в Ospedale Maggiore: згинання колін, механічна терапія, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж і ванни. Я ходив туди пополудні, після чого заходив у кафе, де випивав і читав газети. Не мав бажання тинятися містом і після кафе відразу повертався назад у госпіталь. Хотів тільки одного: побачити Кетрін. Поза тим я просто марнував час і нічого більше. Зранку я зазвичай спав, а по обіді йшов інколи на кінні перегони, а тоді вже на механотерапію. Вряди-годи я заходив до англо-американського клубу, де вмощувався у глибоке шкіряне крісло перед вікном і переглядав журнали. Відколи я облишив милиці, нам уже не дозволяли ходити кудись удвох, адже медсестрі було негоже супроводжувати пацієнта, котрий явно не потребував допомоги, тож ми тепер нечасто бачилися вдень. Хоч інколи ми могли вибратися повечеряти, якщо з нами була Ферґюсон. Міс Ван Кемпен мирилася з тим, що ми великі друзі, адже Кетрін виконувала для неї чималий обсяг роботи. І ще вона думала, що Кетрін походить з дуже порядної родини, і це остаточно вплинуло на її прихильне ставлення до неї. Міс Ван Кемпен надавала дуже великого значення походженню, й сама походила з чудової родини. До того ж у госпіталі було багато роботи, і це також її відволікало. Літо було спекотне, я мав чимало знайомих у Мілані, та все одно прагнув якомога швидше вертатися до госпіталю ще засвітла. На фронті війська просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі Плави й наступали на плато Баїнзіцца. На Західному фронті справи були гірші. Виглядало, що війна ще довго триватиме. Ми вже також у неї вступили, але мені здавалося, що не менше року має піти на те, щоб переправити сюди достатню кількість війська й підготувати його до бойових дій. Наступний рік обіцяв бути поганим, хоч міг би виявитися й добрим. Італійці зазнавали величезних людських втрат. Я не розумів, як таке могло тривати й далі. Навіть якби вони захопили Баїнзіццу й Монте Сан Ґабріеле, у австрійців залишалось би ще дуже багато гір. Я сам їх бачив. Там були всі найвищі гори. Вони просувалися по Карсо, але внизу біля моря були болота й трясовиння. Наполеон громив би австрійців на рівнині. Він ніколи не поліз би воювати з ними в горах. Він дав би їм спуститися вниз, а тоді розгромив би під Вероною. Але на Західному фронті ніхто нікого не громив. Можливо, війни тепер не завершуються перемогами. Можливо, вони тривають безконечно. Можливо, це нова Столітня війна. Я поклав газету на стелаж і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й рушив далі по Віа Манцоні. Біля Ґранд-Отелю я побачив старого Меєрса з дружиною, що виходили з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Вона мала пишний бюст і була вбрана в чорну атласну сукню. Він був підстаркуватим сивовусим коротуном, що мав плоскостопість й ходив із ціпком.