Усі теж почали шкірити зуби.
— Незле, — сказав я. — А що сталося з машиною?
— Непотріб. Як не одне, то інше.
— А що тепер?
— Треба нові кільця.
Я залишив їх біля машини, мотор якої був відкритий, а деталі розкидані на лавці, від чого вона мала спустошений і занедбаний вигляд. Зайшов під навіс і оглянув решту машин. Вони були доволі чисті, деякі щойно помиті, а деякі ще припорошені. Я пильно придивився до шин, шукаючи, чи немає там порізів або подряпин від каміння. Усе, здається, було в доброму стані. Не мало великого значення, пильнував я за цим усім чи ні. Я припускав, що стан машин, стабільність постачання, надійна евакуація хворих і поранених з польових лазаретів у горах до тимчасових медпунктів, а тоді розподіл їх по госпіталях, зазначених у їхніх документах, залежить великою мірою від мене. Але виглядало, що моя присутність була тут зовсім не обов’язковою.
— Труднощі з доставкою запчастин виникали? — запитав я в сержанта-механіка.
— Ні, Signor Tenente.
— А де тепер заправка?
— Там, де й була.
— Добре, — сказав я, пішов назад до будинку і випив ще одну чашку кави в офіцерській їдальні. Кава була блідо-сіра й підсолоджена згущеним молоком. За вікном був чудовий весняний ранок. Я вже починав відчувати сухість у носі — надійна ознака того, що день буде спекотний. Я проінспектував гірські пости й повернувся в місто вже ближче до вечора.
Поки мене не було, справи, здається, покращилися. Я чув, що невдовзі знову розпочнеться наступ. Дивізія, за яку ми відповідали, мала атакувати у верхів’ї річки, і майор сказав, що під час наступу я забезпечуватиму діяльність постів. Річку мали форсувати понад вузькою ущелиною, а тоді планувалося, що війська розсіються по схилу гори. Пости для машин треба було розташувати якомога ближче до річки, надійно їх замаскувавши.
Звісно, що визначати ці місця мала піхота, але вважалося, що план розробляємо ми. Такі речі допомагали створити ілюзію участі у воєнних діях.
Я був дуже брудний і вкритий порохом, тому піднявся до своєї кімнати, щоб помитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Г’юґо. Був одягнений, мав на ногах чорні чоботи, а його волосся виблискувало.
— Чудово, — сказав він, побачивши мене. — Підеш зі мною на зустріч з міс Барклі.
— Ні.
— Так. Прошу піти зі мною і допомогти мені справити на неї гарне враження.
— Гаразд. Зачекай тільки, поки я приведу себе в порядок.
— Помийся й ходи як є.
Я помився, зачесав волосся, і ми вирушили.
— Чекай-но, — сказав Рінальді. — Мабуть, нам варто випити. — Він відчинив свою скриньку й дістав з неї пляшку.
— Тільки не «Стреґу», — сказав я.
— Ні. Це граппа.
— Гаразд.
Він налив дві склянки, і ми цокнулися, виставивши вказівні пальці. Граппа була міцнюща.
— Ще по одній?
— Можна, — сказав я.
Ми ще випили граппи, а тоді Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами вниз. На вулиці було спекотно, але сонце вже починало сідати, і нам було приємно. Англійський госпіталь розташувався у великій віллі, збудованій ще перед війною німцями. Міс Барклі була в саду. З нею була ще одна медсестра. Ми побачили крізь дерева їхні білі уніформи й попрямували до них. Рінальді хвацько віддав честь. Я теж козирнув, але стриманіше.
— Доброго дня, — сказала міс Барклі. — Здається, ви не італієць?
— Та ні.
Рінальді розмовляв з іншою медсестрою. Вони сміялися.
— Якось дивно — служити в італійській армії.
— Та це справді й не армія. Лише санітарний загін.
— Однак дуже дивно. Для чого це вам?
— Сам не знаю, — сказав я. — Є речі, які не можна пояснити.
— Справді? Бо мене вчили, що таких речей немає.
— Вам пощастило.
— Ми й далі маємо так розмовляти?
— Ні, — сказав я.
— Оце вже краще. Правда ж?
— Що це за тростинка? — запитав я.
Міс Барклі була доволі висока. Мала на собі форму медсестри, була білява й сіроока, зі смаглявою шкірою. Мені вона видалася дуже вродливою. Тримала в руках тоненьку ротангову тростинку, оправлену в шкіру і схожу на іграшковий стек для верхової їзди.
— Вона належала хлопцеві, якого вбили торік.
— Мені страшенно прикро.
— Був дуже гарним хлопцем. Хотів одружитися зі мною, але загинув на Соммі.
— Там було жахіття.
— Ви там були?
— Ні.
— Мені розповідали, — сказала вона. — Тут війна зовсім не така. Мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Її повернули з його речами.