— Ви довго були заручені?
— Вісім років. Ми виростали разом.
— А чому не одружилися?
— Не знаю, — сказала вона. — Через мою дурість. Могла б це для нього зробити. Але думала, що йому буде гірше.
— Ясно.
— А ви були колись закохані?
— Ні, — сказав я.
Ми присіли на лавці, і я подивився на неї.
— Маєте гарне волосся, — сказав я.
— Вам подобається?
— Дуже.
— Коли він помер, я хотіла обстригтися.
— Ні.
— Хотіла зробити щось для нього. Бачите, я зовсім не дбала про такі речі, а він міг отримати все. Усе, що захотів би, якби я тільки знала. Могла б вийти за нього заміж абощо. Тепер я все це знаю. А тоді не знала, а він зібрався на війну.
Я промовчав.
— Тоді я нічого не знала. Думала, що йому так буде гірше. Думала, що він, можливо, цього не витримає, а тоді його просто вбили, і це все — кінець.
— Хтозна.
— Так, так, — сказала вона. — Це вже кінець.
Ми подивилися на Рінальді, котрий розмовляв з іншою медсестрою.
— Як її звати?
— Ферґюсон. Гелен Ферґюсон. Ваш приятель — лікар, так?
— Так. І дуже добрий.
— Чудово. Рідко знайдеш доброго лікаря так близько від фронту. Бо звідси ж близько до фронту, правда?
— Недалечко.
— Дурнуватий цей фронт, — сказала вона. — Хоча тут дуже гарно. А скоро буде наступ?
— Так.
— Тоді в нас з’явиться робота. Бо зараз немає.
— Ви давно стали медсестрою?
— Наприкінці п’ятнадцятого. Почала разом із ним. Думала тоді, дурепа, що він може опинитися в тому самому госпіталі, де буду я. З порізом від шаблі, скажімо, і з перев’язаною головою. Або з простреленим плечем. Такі ось мальовничі картинки.
— На фронті таких картинок чимало, — сказав я.
— Так, — погодилася вона. — Ніхто не уявляє, що діється у Франції. Бо інакше це все б не тривало й досі. Його не порізало шаблею. А розірвало на шматочки.
Я знову промовчав.
— Думаєте, це завжди так буде?
— Ні.
— А що це зупинить?
— Десь щось зірветься.
— Це в нас щось зірветься. У Франції. Не можна й далі чинити таке, як на Соммі, і не зірватися.
— Тут не зірветься, — сказав я.
— Думаєте, ні?
— Ні. Минулого літа їм добре пішло.
— Можуть зірватися, — сказала вона. — Будь-хто може зірватися.
— Німці теж.
— Ні, — заперечила вона. — Не думаю.
Ми підійшли до Рінальді й міс Ферґюсон.
— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді у міс Ферґюсон по-англійськи.
— Може бути.
— Не розуміти, — похитав головою Рінальді.
— Abbastanza bene, — переклав я. Він похитав головою.
— Це недобре. Ви любити Англію?
— Не дуже. Бо я шотландка.
Рінальді розгублено глянув на мене.
— Вона шотландка, тому любить Шотландію більше, ніж Англію, — пояснив я йому італійською.
— Але ж Шотландія — це Англія.
Я переклав це міс Ферґюсон.
— Pas encore, — сказала міс Ферґюсон.
— Ще ні?
— Ні, і не буде. Нам не подобаються англійці.
— Не подобаються англійці? І міс Барклі теж?
— Це різні речі. Не треба все сприймати так дослівно.
Невдовзі ми розпрощалися й пішли. Вертаючись додому, Рінальді сказав:
— Міс Барклі віддає перевагу тобі. Це очевидно. Але шотландочка також дуже приємна.
— Дуже, — погодився я. Хоч і не звертав на неї уваги. — Вона тобі сподобалась?
— Ні, — відповів Рінальді.
Розділ п’ятий
Наступного дня я знову відвідав міс Барклі. Її не було в саду, тож я попрямував до бічних дверей, куди під’їжджали санітарні машини. Там була старша медсестра, котра повідомила, що міс Барклі на чергуванні — «ви ж знаєте, що зараз війна».
Я сказав, що знаю.
— Ви американець і служите в італійській армії? — спитала вона.
— Так, мадам.
— І як це сталося? Чому ви не пішли до нас?
— Не знаю, — відповів я. — Можу зробити це зараз?
— Боюся, що ні. Але скажіть. Чому ви пішли до італійців?
— Я був у Італії, — сказав я, — і розмовляю італійською.
— Он як, — сказала вона. — А я тільки вчуся. Чудова мова.
— Хтось казав, що її можна вивчити за два тижні.
— Ну, я за два тижні не навчуся. Почала вже кілька місяців тому. Якщо хочете, можете прийти до неї після сьомої. Вона тоді вже буде вільна. Але не приводьте з собою купу італійців.