— Мені так приємно, що ви знову тут. Дуже люб’язно з вашого боку, що ви погодилися зіграти зі мною.
— Дуже приємно, що ви мене запросили.
— Чи ви вже добре себе почуваєте? Мені казали, що вас було поранено на Ізонцо. Маю надію, що ви вже одужали.
— Я цілком здоровий. А як ви себе почуваєте?
— Добре, як завжди. Але я вже старію. Помічаю перші ознаки старості.
— Не можу повірити.
— Так. Хочете, скажу про одну? Мені тепер легше говорити тільки по-італійськи. Я тримаю себе в руках, але коли стомлююсь, бачу, що мені набагато легше розмовляти італійською. Отже, я знаю, що старість уже наближається.
— Ми можемо розмовляти італійською. Я й сам трохи стомлений.
— О, але ж коли ви втомлені, вам буде легше, мабуть, говорити англійською мовою.
— Радше американською.
— Так. Американською. Прошу говорити по-американськи. Це чудова мова.
— Я майже не зустрічаю американців.
— Мабуть, вам їх бракує. Людині завжди бракує співвітчизників, а особливо співвітчизниць. Мені це почуття знайоме. То ми пограємо чи ви занадто втомлені?
— Та я зовсім не втомлений. Це я так, пожартував. Яку фору ви мені дасте?
— А ви часто грали?
— Жодного разу.
— Ви дуже добре граєте. Десять очок зі ста?
— Ви мені лестите.
— П’ятнадцять?
— Це вже краще, хоч ви все одно мене поб’єте.
— Гратимемо на гроші? Ви завжди хотіли грати на гроші.
— Думаю, так буде краще.
— Гаразд. Я дам вам вісімнадцять очок, і граємо по франку за очко.
Він дуже добре грав у більярд, і після першої пів сотні я навіть з форою випереджав його лише на чотири очки. Граф Ґреффі натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.
— Прошу відкоркувати одну пляшку, — сказав він. А тоді звернувся до мене: — Нам не завадить невеличкий стимул.
Вино було крижане, дуже сухе й дуже добре.
— Чи можемо ми говорити італійською? Ви не заперечуватимете? Бо це вже моя слабість.
Ми грали далі, попиваючи між ударами вино і розмовляючи італійською, хоч говорили ми небагато, зосереджуючись на грі. Граф Ґреффі здобув соте очко, тоді як я, навіть з форою, мав тільки дев’яносто чотири. Він усміхнувся і поплескав мене по плечу.
— А тепер розіп’ємо другу пляшку, і ви мені розкажете про війну. — Він зачекав, поки я сяду.
— Краще про щось інше, — сказав я.
— Не хочете про неї говорити? Добре. Що ви тепер читаєте?
— Нічого, — сказав я. — Боюся, вам буде зі мною нецікаво.
— Та ні. Але вам варто читати.
— А що було написано під час війни?
— Ну, от «Вогонь», «Le Feu», одного француза, на прізвище Барбюс. Тоді «Містер Бритлінґ бачить це наскрізь.»
— Ні, не бачить.
— Що?
— Нічого він не бачить. Ці книги були в госпіталі.
— То ви все ж таки читали?
— Так, але нічого доброго.
— На мою думку «Містер Бритлінґ» — це дуже добре дослідження душі англійського середнього класу.
— Про душу мені нічого не відомо.
— Бідолашний юначе. Нікому з нас нічого не відомо про душу. Ви віруючий, Croyant?
— Уночі.
Граф Ґреффі усміхнувся і покрутив між пальцями келиха.
— Я сподівався, що на старість стану побожніший, але якось не склалося, — сказав він. — А дуже жаль.
— Чи ви б хотіли жити після смерті? — спитав я й відразу ж відчув себе останнім дурнем через цю згадку про смерть. Але він спокійно поставився до цього слова.
— Залежно, яким життям. Ось це моє життя дуже приємне. Я б не відмовився так жити вічно, — усміхнувся він. — Та це мені майже і вдалося.
Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, наші келихи й шампанське у відерці з льодом стояли на столику між нами.
— Якщо ви колись доживете до моїх старечих літ, багато речей вам здаватимуться дивними.
— Таке враження, що ви ніколи не старієте.
— Старіє тіло. Інколи я боюся зламати собі пальця, немов шматочок крейди. А от дух не старіє і не надто мудрішає.
— Але ж ви мудрий.
— Ні, стареча мудрість — це велика омана. Старі не стають мудрішими. Вони стають обачнішими.
— Може, в цьому й полягає мудрість.
— Це дуже неприваблива мудрість. Що ви цінуєте понад усе?
— Когось, у кого закоханий.