— Угору по озеру.
— А як далеко?
— Повз Луїно.
— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Ви ще не будете в Швейцарії, аж поки не дістанетесь до Бріссаґо. Мусите проминути Монте-Тамаро.
— Котра зараз година? — спитала Кетрін.
— Ще тільки одинадцята, — сказав я.
— Якщо гребти без зупинок, зможете дістатися туди на сьому ранку.
— Це так далеко?
— Тридцять п’ять кілометрів.
— На що нам орієнтуватися? В такий дощ придався би компас.
— Не треба. Веслуйте до Ізола-Белли. Тоді обминете Ізола-Мадре й далі прямуйте за вітром. Вітер вас приведе до Палланци. Побачите там вогні. Далі тримайтесь берега.
— А що, як вітер зміниться?
— Ні, — сказав він. — Цей вітер не зміниться ще три дні. Він дме прямо з Маттароне. Тут є бляшанка, щоб вичерпувати воду.
— Дозвольте мені заплатити хоч трохи за човен тепер.
— Ні, я волію ризикнути. Якщо допливете, тоді й розрахуєтесь цілком.
— Гаразд.
— Не думаю, що ви потонете.
— Це добре.
— Пливіть за вітром угору озером.
— Гаразд.
Я зайшов у човен.
— Чи ви залишили гроші за номер?
— Так. У кімнаті в конверті.
— Гаразд. Удачі вам, Tenente.
— І вам удачі. Ми вам дуже-дуже вдячні.
— Не будете аж такі вдячні, якщо потонете.
— Що він сказав? — запитала Кетрін.
— Сказав, хай нам щастить.
— І вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Дуже вам дякуємо.
— Готові?
— Так.
Він нахилився й відштовхнув човна. Я занурив у воду весла, а тоді махнув йому рукою. Бармен застережливо помахав у відповідь. Я бачив вогні готелю, а тоді наліг на весла і гріб, аж поки вони зникли з виду. Хвилі здіймалися, мов на морі, але ми йшли за вітром.
Розділ тридцять сьомий
Я гріб у темряві так, щоб вітер дув мені в обличчя. Дощ вщух, лише інколи налітаючи раптовими поривами. Було дуже темно, і вітер був холодний. Я бачив Кетрін на кормі, але не міг розгледіти воду, куди я занурював весла. Весла були довгі і без ремінців, тому постійно вислизали зі своїх гнізд. Я тягнув їх на себе, підіймав, нахилявся вперед, занурював у воду і знову витягав, намагаючись гребти якомога плавніше. Витягаючи з води, я не розвертав пласко весла, бо ми йшли за вітром. Я знав, що натру пухирі на долонях, і хотів тільки, щоб це сталося якомога пізніше. Човен був легкий і плинно ковзав озером. Я гріб далі й далі темною водою. Нічого не бачив і тільки сподівався, що ми невдовзі проминемо Палланцу.
Ми так і не побачили Палланци. Вітер нас підганяв, і ми проминули в темряві виступ, що закриває Палланцу з озера, так і не побачивши вогнів. Коли ж ми нарешті побачили набагато далі прибережні вогні, то вже була Інтра. Але довший час ми взагалі не бачили ні вогнів, ні берега, просуваючись невпинно далі в пітьмі на хвилях озера. Інколи човен здіймався вгору на хвилі, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі бурхливе, але я гріб, не зупиняючись, аж поки ми раптом мало не наштовхнулися на скелястий мис, що виник біля нас, і хвилі вдарялися з розгону об нього, злітаючи високо вгору, а тоді падаючи вниз. Я наліг на праве весло, гальмуючи лівим, і нас віднесло від берега; мис невдовзі зник нам із виду, і ми далі пливли озером.
— Ми вже перетнули озеро, — сказав я Кетрін.
— А де ж тоді Палланца?
— Ми її проскочили.
— Як ти, дорогенький?
— Нормально.
— Я можу трохи повеслувати.
— Ні, все нормально.
— Бідна Ферґюсон, — сказала Кетрін. — Зранку прийде до готелю й побачить, що нас немає.
— Це мене турбує менше, — сказав я, — ніж те, чи встигнемо ми дістатися швейцарського берега ще перед світанком, щоб нас не побачила митна варта.
— А нам ще далеко?
— Кілометрів тридцять звідси.
Я гріб цілу ніч. Я так натер свої долоні, що ледве втримував ними весла. Кілька разів ми мало не врізалися в берег. Я тримався близько берега, щоб не втратити орієнтир і не змарнувати час. Інколи ми так близько підпливали, що могли бачити ряд дерев і прибережну дорогу з горами вдалині. Дощ перестав, і вітер гнав хмари, крізь які проглядав місяць, тож озираючись, я міг бачити довгий темний мис Кастаньоли, білі баранці на поверхні озера, а вдалині місяць над засніженими вершинами гір. Невдовзі місяць знову сховався за хмарами, гори й озеро зникли з очей, але стало значно світліше, ніж перед цим, і ми могли бачити берег. Я аж занадто добре його тепер бачив і відплив трохи далі, щоб човен не помітила раптом митна варта з дороги до Палланци. Коли знову вигулькнув місяць, ми змогли побачити білі вілли на схилах гір і білу дорогу, що проглядалася між дерев. Увесь цей час я веслував.