— Навіть, попри те, що в них чудова мова?
— Не тільки мова, але й форма. Але ні.
— Доброго вам вечора, — попрощався я.
— A rivederci, Tenente.
— А rivederla. — Я віддав честь і вийшов. Завжди якось ніяково козиряти іноземцям по-італійському. Мабуть, італійська манера віддавати честь не призначена для експорту.
День був спекотний. Перед цим я ще їздив угору по річці оглядати плацдарм для захисту мосту біля Плави. Звідти мав починатися наступ. Торік просуватися цим берегом було неможливо, бо від перевалу до понтонного мосту вела тільки одна дорога, що прострілювалася майже на милю кулеметним і артилерійським вогнем. До того ж вона була завузька, щоб розмістити весь необхідний для наступу транспорт, тож австрійці могли б там влаштувати справжню бойню. Але італійці зуміли перетнути річку й розсередитися трохи на австрійському березі, утримуючи там позицію десь у півтори милі. Це була небезпечна ділянка, і австрійці даремно її віддали. Припускаю, що це було ознакою взаємної толерантності, адже австрійці й далі утримували плацдарм біля мосту нижче за водою. Австрійські шанці були на пагорбі лише в кількох метрах від італійських позицій. Там було містечко, від якого залишилися тепер тільки руїни. Були там рештки залізничної станції й розтрощений міст, який було неможливо відбудувати, адже він стояв на видноті.
Я проїхав вузенькою дорогою до річки, залишив машину біля польового лазарету під горою, перетнув понтонний міст, захищений гірським виступом, і рушив траншеями, прокладеними через зруйноване містечко біля підніжжя схилу. Усі ховалися в укриттях. Стояли штабелі ракет, призначених для виклику артилерійської підмоги або сигналізації про розрив телефонних ліній. Панувала тиша, було спекотно і брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Нікого не було видно. Я перехилив чарку зі знайомим капітаном в одному з бліндажів і рушив мостом назад.
Закінчували прокладати нову широку дорогу, що зигзагами спускалася з гірського перевалу до мосту. Наступ мав розпочатися відразу по закінченню будівництва. Дорога, що мала багато стрімких поворотів, йшла лісом. За задумом усе мали підвозити новою дорогою, а порожні вантажівки, вози, завантажені санітарні карети й інший транспорт верталися б назад старим вузеньким путівцем. Польовий лазарет розміщався на австрійському березі річки під виступом гори, і санітари переправляли б поранених через понтонний міст на ношах. Так мало бути й після початку наступу. З того, що я бачив, австрійці могли б обстрілювати з гармат останню милю нової дороги там, де вона ставала рівнішою. Приємного в цьому було б мало. Але я знайшов сховок для машин, що проминули б цей останній небезпечний відтинок, де вони могли б чекати, доки перенесуть через понтонний міст поранених. Я волів би проїхатися цією новою дорогою, але її ще не добудували. Вона була широка, добре спроектована, а закрути, що їх було видно в прогалинах на лісистому схилі гори, справляли ефектне враження. Машинам з добрими гальмами цей спуск не створить жодних проблем, та й вниз вони їхатимуть порожніми. Я поїхав назад вузькою дорогою.
Машину зупинили двоє карабінерів. Угорі на путівець упав снаряд, а поки ми чекали, там вибухнули ще три. То були 77-міліметровки, спочатку лунав свист у повітрі, тоді короткий вибух, яскравий спалах і врешті сірий дим, що стелився дорогою. Карабінери махнули, що ми можемо їхати далі. Проминаючи вирви від снарядів, я відчував сморід вибухівки, запах висадженої в повітря глини й каміння та щойно роздробленого кременю. Я повернувся в Ґоріцію до нашої вілли і, як я вже казав, пішов відвідати міс Барклі, що була на чергуванні.
Після вечері, яку я швиденько проковтнув, я рушив до вілли, де розташувався англійський госпіталь. Вілла, що стояла серед чудових дерев, була дуже велика й гарна. Міс Барклі сиділа на лавочці в саду. З нею була міс Ферґюсон. Здається, вони зраділи, побачивши мене, а міс Ферґюсон невдовзі вибачилась і рушила геть.
— Залишу вас удвох, — сказала вона. — Вам і без мене дуже добре.
— Не йди, Гелен, — попросила міс Барклі.
— Мушу йти. Треба написати кілька листів.
— На добраніч, — сказав я.
— На добраніч, містере Генрі.
— Тільки не пиши нічого, що викликало б підозру в цензора.
— Не турбуйся. Я пишу тільки, в якому гарному місці ми живемо, і які італійці відважні.
— Тоді тобі ще й дадуть нагороду.
— Було б гарно. На добраніч, Кетрін.