Озеро стало ширшим, і ми побачили на тому березі біля підніжжя гір окремі вогники — мабуть, це було Луїно. Я побачив там клинчастий проміжок між горами й подумав, що це явно мало б бути Луїно. Якщо так, то ми йшли в гарному темпі. Я витягнув весла й ліг горілиць на лавку. Я вже страшенно втомився гребти. Мої руки, плечі і спина дуже боліли, а долоні були натерті.
— Я могла б розгорнути парасолю, — сказала Кетрін. — Ми б тоді скористалися нею як вітрилом.
— А ти б могла стернувати?
— Думаю, що так.
— Тоді візьми це весло, тримай його під пахвою близько до борту і керуй як стерном, а я триматиму парасолю.
Я зайшов на корму й показав їй, як тримати весло. Тоді взяв величезну парасолю, що її нам дав швейцар, сів обличчям до носу човна й розгорнув її. Парасоля ляснула й напнулася. Я вхопив її за краї й сів на держак, зачепивши його за лавку. Вітер потужно напнув парасолю, і я відчув, як човен понесло вперед, а я щосили намагався втримати краї парасолі. Нас добряче тягло вперед. Човен стрімко линув озером.
— Ой, як гарно помчали, — сказала Кетрін.
Я нічого не бачив, крім шпиць парасолі. Парасоля тріпотіла й напиналась, і я відчував, як нас несе вперед. Я вперся ногами в днище й відхилився на лавці, аж раптом парасоля не витримала напруги; я відчув, як мене ляснуло по лобі шпицею, спробував схопити верх парасолі, що згиналася від вітру, але вона не витримала й вивернулась назовні, і замість напнутого вітрила я тепер сидів на держаку вивернутої й роздертої парасолі. Я відчепив держак від лавки, поклав парасолю на ніс човна, а сам пішов до Кетрін по весло. Вона реготала. Взяла мене за руку, заливаючись сміхом.
— Що з тобою?
Я взяв у неї весло.
— Ти був такий кумедний, коли це все тримав.
— Можу уявити.
— Не гнівайся, дорогенький. Але це було неймовірно кумедно. Ти ніби став ширший на двадцять футів, і з такою пристрастю стискав краї парасолі…
Вона аж захлинулася від сміху.
— Я буду гребти.
— Перепочинь і випий щось. Ніч просто розкішна, і ми вже подолали велику відстань.
— Я мушу поставити човна поперек хвиль.
— Я дістану тобі щось випити. А тоді трошки відпочинь, дорогенький.
Я підняв угору весла, і нас потихеньку несло далі. Кетрін відчинила валізку. Тоді подала мені пляшку бренді. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив чималий ковток. Бренді розлився по тілу м’якою гарячою хвилею, і я відчув тепло й бадьорість.
— Гарне бренді, — сказав я.
Місяць знову сховався, але мені було видно берег.
Попереду я помітив щось подібне на косу, що виступала далеко в озеро.
— Ти не замерзла, Кет?
— Усе чудово. Ноги трохи затерпли.
— Вичерпай з дна воду і зможеш їх опустити вниз.
Я знову гріб, прислухаючись до кочетів і шарудіння бляшаного черпака під сидінням на кормі.
— Можеш подати мені черпак? — сказав я. — Я хочу пити.
— Він страшенно брудний.
— Нічого. Я його сполосну.
Я почув, як Кетрін сама сполоснула черпак за бортом. Тоді подала його мені, наповнивши водою. Я відчував жагу після бренді, а вода була крижана, така холодна, що мені аж занили зуби. Я поглянув на берег. Ми наближалися до тієї довгої коси. У затоці попереду світили вогники.
— Дякую, — сказав я, повертаючи бляшаний черпак.
— Прошу дуже, — сказала Кетрін. — Води тут багато.
— Не хочеш щось перекусити?
— Ні. Але невдовзі зголоднію. Тоді і поїмо.
— Гаразд.
Те, що здавалося косою попереду, виявилося високим довгим мисом. Щоб оминути його, я вигріб трохи далі в озеро. Воно тут було вже значно вужчим. Знову визирнув місяць, і guardia di finanza могла б помітити чорну цятку нашого човна, якби стежила за озером.
— Як ти себе почуваєш, Кет? — запитав я.
— Я в порядку. Де ми тепер?
— Мені здається, що залишилось не більше восьми миль.
— Це ще ж так довго гребти, бідолашко ти моя. Ти ще живий?
— Так. Усе гаразд. Натер долоні, це й усе.
Ми далі просувалися озером. Між горами на правому березі було видно улоговину й пологе узбережжя, де, на мою думку, мало лежати Каннобіо. Я тримався далі від берега, бо саме там найбільше загрожувала небезпека нарватися на варту. На другому березі вдалині височіла гора з вершиною у вигляді купола. Я втомився. Гребти залишалося не так уже й багато, але коли бракує сил, то й така відстань здається величезною. Я знав, що мушу проминути цю гору, а тоді ще подолати принаймні п’ять миль, поки ми опинимося у швейцарських водах. Місяць уже опустився до виднокраю, та перше ніж він остаточно зайшов, небо знову захмарилось, і стало дуже темно. Я й далі тримався подалі від берега, трохи веслував і трохи відпочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.