Роза підходить до вікна, привідчиняє його і випускає дим назовні.
— Знаєш, в одному ці старі соціалістичні готелі кращі за всю капіталістичну розкіш, — каже Роза. — Всі вони настільки просякнуті тютюном, що ще одна цигарка сильнішого смороду не наробить. Цей готель навіть не має протипожежної сигналізації.
Білий стенає раменами.
— Розо, ти кажеш, що ніколи не зможеш простити. Але тільки в такий спосіб ми з тобою й змогли зустрітися. Ми повинні подякувати цим людям, вони посприяли тому, що наші шляхи перетнулися. Без них ми зараз не сиділи б разом.
— Свині, — шипить Роза, випускає дим і жбурляє сигарету в темряву. Береться за металеву віконну ручку і з тупим ударом зачиняє вікно.
— Вчора мені знову снилося болото. Ніяк не могла заснути — той порожній погляд Ґрама після того, як ти дав йому драже, просто не хотів мене відпускати. Аж пізніше я заснула. Всюди були п’явки, по мені лазили маленькі пуголовки, — а я не можу бігти, ноги не ворушаться. Жах!
Білий дивиться на годинник. Знову бере зі столу баночку, витрушує на долоню дві пігулки і ковтає їх.
— Ти пігулкоман, знаєш про це? Занадто багато цього лайна їси.
— Це не пігулки, це лише харчові добавки, — відповідає Білий і чухає живіт.
— І що викликають ті твої харчові добавки? Вони перетворюють тебе на скелет. За місяць, що ми знайомі, ти схуд щонайменше на п’ять-шість кілограмів, хоча харчуєшся нормально. Очевидно, це через пігулки.
— Ці пігулки розщеплюють жир в організмі. За моєю теорією, у вгодованих тілах значно складніше ідентифікувати душі, які їх населяють. Вони знаходять притулок у людських жирах і стають невиразними, прихованими. З людських жирів вони черпають їжу і затьмарюють людині світ. Не випадково піст — це шлях до ясності думок. Коли ми голодуємо, то відбираємо у наших душ можливість сховатися, затьмарити наш розум і панувати над нами.
Слухаючи Білого, Роза нервово тягнеться до пакета на столі. У ньому — дві великі пляшки кока-коли, чіпси та жувальна гумка. Вона відкриває пачку чіпсів, починає їсти. Білий дивиться на годинник.
— Десь через двадцять хвилин вирушаємо. Я ще на хвильку зайду до себе в номер. Я постукаю до тебе, добре? — Білий бере баночку з пігулками і кладе її в кишеню свого пальта.
Роза підносить до рота повну жменю чіпсів. Маленькі жовті картопляні пластівці та кристалики солі ліпляться до рукавичок. Жінка стурбовано спостерігає за Білим і жує.
У своєму готельному номері Білий знімає сорочку та майку. Вмикає світло, роздивляється себе в тріснутому дзеркалі в кутку ванної кімнати. Його груди вкриті довгими волосинами, обсипані великими і маленькими пігментними плямами. Білий нахиляється ближче до світла над дзеркалом, обмацує верхню частину тіла. Піднімає ліву руку й досліджує щось під пахвою, обертається й розглядає шию та спину — не залишаючи поза увагою жодної деталі. Нічого, ніде нічого.
— Дивно, — бубнить Білий, — дуже дивно.
Роза вже стоїть у коридорі, коли Білий виходить зі свого номера. Надворі знову пролітає сніг. Роза відразу запалює сигарету, глибоко вдихає, бере Білого попід руку. Разом рушають Госпоською — колись елітною вулицею міста, а нині — передвісницею занепаду старого міського ядра. Слабке, тьмяне освітлення, зачинені магазини. Ланцюг із темних обрисів новорічних прикрас подекуди опускається загрозливо низько над їхніми головами під вагою свіжого снігу, який прилипає до пластика і дротів, і від того той ланцюг ще більш помітний. Поодинокі перехожі. На розі чоловік з картонною коробкою, на якій стоїть радіо. Тріщання далматинських пісень. Чоловік тримає в руках ляльку моряка, що висить на довгих, прозорих нитках. Лялька походжає якраз над брудним снігом. Незрозуміло, що продає чоловік — ляльки чи компакт-диски з музикою. Та й чи взагалі щось продає. Мерехтіння в темряві. Трохи далі, посеред площі, — бароковий пам’ятник жертвам чуми. За пам’ятником — ще одна повітряна куля з незвичним знаком, під яким напис: «КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ». Скрипучий, злегка приглушений снігом звук механізму, що обертає кулю, шум повітря, яке вдувається в неї.
На мості слизько. Налітають сніжинки, волого, набережна Драви, автомобілі тягнуть за собою невидимі шлейфи з гулу та свинцю, шум ріки, крижані свічі, які плавляться й стікають по залізній огорожі. Посеред мосту Білий зупиняється, перехиляється через парапет над темрявою, що спливає внизу. Над Білим і Розою — мерехтіння ліхтарів. Сніжинки на великій швидкості падають у глибину, ріка їх втягує в себе, галюциногенна привабливість течії, відчуття неуникності її сили.