— Наступний громадський протест проти будівництва очисної споруди під Кальварією відбудеться наступного тижня, в п’ятницю, перед будівлею міськради. Організаційні комітети ще раз зустрінуться в понеділок, щоб узгодити всі деталі. Інформування громадськості відбувається усталеними каналами, перш за все через Facebook. На сьогодні це все, — каже керівник зустрічі.
Учасники дискусії встають: дехто з них пересідають за інші столи, деякі виходять на вулицю. З колонок тріщить музика в стилі дез-метал.
— Оце так! Адам Білий! Ти ще живий? Не можу повірити, тебе я аж ніяк не очікував!
Керівник зустрічі потискає Білому руку, плескає його по плечу.
— Це Іван Дорфлер, легендарний керівник «Оff», Роза Портеро, моя колега з Австрії. Роза робить репортаж про Марибор, і я хотів їй трохи показати «Оff», — припускаю, що не всі журналісти відразу знаходять сюди дорогу.
— Ти не повіриш, Адаме, взагалі-то не так уже мало тих, хто сюди приходить. Особливо останнім часом. Це вже не діра, як у старі часи, а хіпстерський плейс. Ходімо до мого кабінету, спокійно поговоримо, тут трохи шумно.
Повсюди книги і CD, великий гармидер, на столі десятки розсипаних течок, на стіні портрети Тіто, Мао Цзедуна і Діви Марії з молотом та серпом, застромленим у серце, поруч — плакат із зображенням білого голуба миру з оливковою гілкою в дзьобі. Тепло і смердить тютюном. На підлозі порожні пляшки; два потріпані шкіряні дивани, столик у плямах, на якому попільничка з недопалками.
— Адаме, ми не бачилися принаймні десять років, якщо не більше.
— Шістнадцять, — відповідає Адам і бере бокал. Дорфлер наливає всім трьом віскі заввишки з три пальці. Піднімають бокали. Спустошуючи свій, Роза стежить за Адамом. Не може повірити своєму карому оку. Це вперше від часу їхнього знайомства вона бачить, як він п’є спиртне. Допивають до дна. Дорфлер знову наливає. Пропонує їм цигарки, вони з Розою закурюють.
— Не можу повірити. Ну, ти майже не змінився, тільки трохи схуд і посивів. Де ти пропадав, заради Бога?
Білий лізе до кишені пальта й виймає скляну баночку, бере з неї дві пігулки, запиває ковтком віскі.
— Та емігрував до Австрії. Спершу виїхав до Ґраца, потім до Леобена. Переважно працюємо над візуальною комунікацією, оголошеннями, маркетингом.
— А театр? — Дорфлер дивиться на Білого. — Відколи ти можеш жити без театру, Адаме?
— Без театру живеться краще, ніж з ним, — відповідає Білий і спорожнює свій бокал.
Дорфлер знову наливає.
— Не можу повірити. Ваш друг, — продовжує Дорфлер німецькою й обертається до Рози Портеро, — найфанатичніший з усіх глядачів, яких я в житті зустрічав. А в цьому місті їх таки трохи є, можете мені повірити. Адам ще гімназистом продав душу найбільшому лиходієві — театру. А тепер каже, що йому до театру байдуже. Що сталося? Чи не пов’язані ті зміни з вами, панянко?
Роза усміхнулася. Мовчки запалює нову цигарку.
— Зі мною все гаразд, не турбуйся. А ти? Бачу, революційний ерос тебе так і не покинув за всі ці роки.
— Ті люди, яких ти отам бачив, — чудова команда. Самі інтелектуали. Свідомі, заангажовані молоді люди, яким уже набридла неоліберальна фігня. Ти чув, що в місті відбувається? Великий бізнес, от що відбувається. А люди страждають. Ми покладемо цьому край. Нас чимало. Невдоволення велике. Кожен другий у місті — без роботи. А ті насміхаються над нами і крадуть з-під нашого носа. Що вони собі думають? Що ми дурні, сліпі? Ця команда — ядро організаційного комітету з підготовки протестів проти корумпованої міської адміністрації. Мер Вода, на мою думку, — найбільш корумпований політик країни. За гроші, призначені для соціальної допомоги, побудував отой палац мистецтв, що за кілька будівель звідси. Ти вже там був? Недолуга галерея з величезним залом для вінчань нагорі, а ще — з окремим ліфтом, кабінетом і джакузі виключно для мера. Все разом — за ціною однієї лікарні. Знаєш, що це означає? Тобі ж відомо, як у нас будують за кошти громади? Навантажать десь цеглу на машину, вона їде, а перед будинками політиків всюди вибоїни: гоп — вантажівочка підскакує, і цеглина падає на подвір’я одного, гоп — і наступна цеглина падає на подвір’я іншого, і так далі. Поки та машина до місця призначення доїде — вже порожня. На шибеницю ту банду, непереливки їм буде. Тепер час карнавалу, то хай отримують карнавал.