Фаркаш уже багато років хворіє на глаукому, і тому виглядає дещо чудернацьки. Його червоні неприродно вирячені очі, набряклі нерухомі повіки наганяють страх на кожного, хто хоч мимохіть гляне на нього. Фаркаш давно вже переселився з Лендави, маленького містечка на кордоні з Угорщиною, де колись мав адвокатську практику. Після переїзду в Марибор та отримання посади прокурора у відділі особливо тяжких випадків економічної та іншої злочинності Фаркаш закрив свою адвокатську контору.
Раннє пообіддя в п’ятницю, приблизно 13.30. Фаркаш виходить зі суду. За рогом припаркований його білий BMW. Він їде через міст Тіта, повз лікарню в напрямку Похор’я. Під Похор’єм прокурор зупиняється в барі «М’яч». Це незмінний п’ятничний ритуал. Там його вже чекає голова клубу футбольних фанатів «Удар з льоту». Через п’ятнадцять хвилин Фаркаш виходить з бару і вертається до міста — там, під Пірамідою, він має будинок. Гаражні ворота підіймаються вгору за допомогою пульта, Фаркаш паркує авто.
Біля вхідних дверей Фаркаш зауважує, що сигналізація знову вимкнулася. «Ох, знову доведеться телефонувати в сервіс», — зітхає чоловік і відмикає двері.
— Віло, ти де, Віло? — гукає Фаркаш.
Жодної відповіді, Фаркаш дивується: пуделиха завжди чекає його вже у дверях.
— Ти спиш, сонька, так? Віло, іди-но сюди, ну!
У вітальні на Фаркаша чекає жахлива сцена. Віла нерухомо лежить на підлозі. Висунуті шухляди, скрізь валяються розкидані речі. Пляшка віскі на столі. На дивані сидить Роза Портеро, у лівій руці — револьвер, між губами — незапалена цигарка.
— Ну, нарешті. Я вже думала, ти про мене забув, — каже вона німецькою і запалює цигарку. — Можна, правда ж? Не хвилюйся, Віла просто спить. Через кілька годин вона прокинеться, — це залежить від того, скільки пігулок снодійного вона з’їла зі своїм кормом. Певно, їй дуже болітиме голова. Ненажерливе звіря, та твоя улюблениця.
Цієї миті хтось дзвонить у двері.
— Це кур’єр із квіткового магазину. Ходи сюди, відчинимо двері.
Фаркаш із піднятими догори руками повільно йде до дверей, Роза ступає за ним.
— Запитай, хто, — наказує Роза.
— Із квіткового магазину! — чується з-за дверей.
— У нас в Мариборі нема доставки квітів, хіба на цвинтар, — каже сухо Фаркаш.
— Це називається європейський підхід, — говорить Роза.
Фаркаш відчиняє двері Адамові Білому. Через кілька хвилин юрист сидить зв’язаний на підлозі у вітальні. У руках тримає ручки е-метра. Поруч із ним голосно хропе пуделиха Віла.
— Він сам придумав чи це якась мариборська мода — пофарбувати хвіст собаки у фіолетовий колір? — питає Роза Портеро, обшукуючи пальто і портфель Фаркаша. Витягує конверт, перелічує гроші — 30 тисяч євро.
— Що це? — питає Білий і вмикає е-метр. Роза вмикає диктофон і запалює ще одну цигарку.
— Тут не курять, — спокійним тоном зауважує Фаркаш.
— Звідки ці гроші?
— Я позичав одній людині, тепер мені повернули.
— Зрозуміло, — каже Білий, стежачи за коливанням стрілки на е-метрі. — Ви з Лендави, так?
— А Ви, як свідчить ваша вимова, з Марибора, — відповідає Фаркаш. — Ви знаєте, яке покарання передбачене за ваш вчинок? Вам загрожує десять років, і ви ще будете мене благати, щоб я домовився з прокурором, який готуватиме вашу справу, аби вас не засадили на довічне.
— Девізом Вашої адвокатської контори було «Suum cuique».
— Кожному своє. Так, — каже Фаркаш.
— А як у цей девіз уписується конверт із грішми?
— Це Ви зможете обговорити з поліцією, з одиночки буде найзручніше — там Ви і Ваша колега матимете багато часу для роздумів.
— Досить, Фаркаше, конверт тобі дав голова клубу, Томі. Звідки в хлопця, який тільки й знає, що тинятися вулицями, стільки грошей?
Фаркаш мовчить. Білий авторучкою повільно стукає по долоні, легенько, рівномірно. Фаркаш іще дужче витріщає криваві очі, уважно розглядає долоні Білого. Одна поранена. Фаркаш веде поглядом на авторучку, потім на Білого, далі — на фіолетовий хвіст Віли. Собаче хутро, тіло, посопуючи, здіймається й опускається. Адам слухає, як керамічна чорнильна ручка плоско відбиває такт до пораненої долоні, удари рівномірно струшують повітря, досягають Фаркаша, а потім, луною, повертаються до Білого. Адамові здається, ніби такт росте в тілі. Він розглядає величезні почервонілі очі Фаркаша, які не заплющуються і дивляться на нього напружено. Вони втомлені. Густо помережана сітка капілярів утворила довкола білків кокони. Здається, що будь-якої миті можуть напасти дрібні павуки. Фіолетовий кінчик авторучки, криваві сліди, кераміка, два наповнені кров’ю озера, м’який персидський килим, биття собачого серця, важкий погляд, стукіт, підлога викривляється, розсувається, тік, скручується, як простирадло, так, долоня, очі, хвіст, тік, ручка, вдих, так, озера.