— Кажу вам, Майстер — не лише топовий юрист і один із найзаможніших мариборців, але й великий митець. Хто б іще поселив у своїх тридцятьох чи більше квартирах свиней замість людей? І хто би проти скарг сусідів, що начебто свині створюють багато шуму та смороду, захищався нотаріально засвідченими договорами оренди, в яких неграмотні свині виступали договірними сторонами, кожен з іменем і прізвищем? Кажу вам: те, що робить Майстер, — найбільший перформанс в історії міста! — Павел Дон Ковач знову вклинюється в розмову.
— Я не знаю, що таке той ваш перформанс, але факт у тому, що врешті він все одно мусив тих свиней виселити! — відрубує Ковачу пані з величезною брошкою, що заважка і, перекрутившись, висне защіпкою назовні.
— Хто так сказав? Прийшла санстанція, але нічого не змогла йому закинути. Він знав так багато дірок у законі, що крізь них ще століття можна вантажівками їздити, заповненими свинячими рульками. Свині рохкали, гризли старі шпалери на стінах і ратицями ковзали по паркету, тому у квартирі було практично як у хліві. Тільки стелі зосталися елегантними. Потім свині почали зникати з квартир. Думаю, це сусіди організувалися або когось найняли. Зломи продовжувалися кілька днів, доки в нього не лишилась одна-єдина свиня.
— Її ніхто не наважується чіпати, — зауважує жінка і поправляє величезну брошку; злегка розмазаний макіяж, краплини поту на зморщеному чолі.
— Бо вона чорна! — вигукує чоловік.
— І тому що, певно, цвірінькає. Уявіть собі, чорна свиня, яка цвірінькає, оце дивина! — каже жінка. Брошка знову падає, і вона вирішує притримувати її рукою.
— Мистецький естеблішмент теоретизує, встановлює і вигадує концепти та всілякі бздури тільки щоб називатися авангардом, але йому не вдається. Авангард — це Майстер. Коли він іде на прогулянку містом зі своєю чорною свинею Марією — це першокласне мистецтво. Вигляд Майстра з Марією відповідає всім постулатам художнього досвіду за Інґарденом, — додає Ковач, на слові «художнього» дивно кривлячи губи, ніби при його вимові з одного кутика губ в інший перекотилася велика гиря і практично вибила його з рівноваги.
— Може, Майстрова чорна свиня ще й літає вночі. Хоча я не надто вірю в такі чутки. Але можу сказати, що, ймовірно, чорна свиня сере чорним лайном, чорним, як вугілля. Кажуть, воно настільки чорне, що неможливо розпізнати, сидять на ньому мухи, чи ні. Лайно чорної свині отруйне, це нормально. Кажуть, що хтось випадково наступив на нього і за секунду його підошва розчинилася.
— Ще добре, що бідолаха вчасно висмикнув обсмалену ступню з жару, інакше втратив би й ногу, — приєднується ще один до розмови.
— Кажуть, він вчасно висмикнув ногу з лайна. Нога лишилася, але замість ступні в нього зараз ратиця, — додає інший.
Загальний сміх.
— Знаєш, це така вигадка! Але насправді люди бояться чорної свині. Не знаю чому, але до того боялися тільки адвоката Майстра, однак зараз Майстра разом з його чорною свинею бояться вдвічі більше, — каже жінка і брошкою тягне свою в’язану кофтинку так, що та починає поротися.
C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!
Співаючи, Ковач ногою зачіпає пляшку, перевертає її, пінистий напій тече по підлозі галереї.
— Зараз, попри все, ми зливаємо в каналізацію гроші платників податків, — каже Ковач, спостерігаючи, як пляшка порожніє, а її вміст перетікає в калюжу біля його черевиків.
— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Пам’ятаєш, Білий? Сьогодні всім соромно співати. Але голос — це найсвятіше з усього, що ми маємо. Чуєш, найсвятіше! Кожен би мусив співати. Навіть якщо цвірінькає, як Майстрова свиня. Що це за часи такі, коли навіть свині не мають права цвірінькати, — то страшне! Ми соромимося всього, що маємо. А хто нам дасть щось інше, скажіть мені? — обурено виголошує Ковач і раптом рушає до виходу. — Ми самі повинні брати те, що нам належить. Ніхто в цьому світі не думає замість нас, запам’ятайте! — кричить Ковач біля дверей. — Ми зовсім самі, покинуті самі на себе, — ще чутно за Ковачем.
Білий біжить за ним, ледве його наздоганяє перед галереєю.