— Адаме, Адаме, ти заснув, — Ковач тормосить Білого. — Вибач, я затримався. У сусідньому залі мер Малі з нашими міськими радниками, а ти тимчасом поплив. Давай вип’ємо і вже підемо, — каже Павел Дон Ковач.
Уверх вузькими сходами. З кожним Адамовим кроком кисню стає все більше. Надворі знову пролітає сніг. Вулиця темна, ледь розпізнаваний червоний хрест на чорних плакатах, які повсюди.
— Завтра знов культура, можна здуріти. Ще більше культури! Де ти зупинився, Адаме? Я буду спати у своєму офісі. Там тепло, і так я буду впевнений, що завтра не пропущу першу зустріч з мариборськими культурними діячами. Ти знаєш, як характеризують мариборських діячів культури?
Білий мовчки ступає і тільки заперечно хитає головою, в якій усе ще витають образи зі сну.
— По-перше, він багато говорить. По-друге, мало творить. По-третє, все, що створить, — геніальне. По-четверте, він ображений і обурений, бо ніхто не визнає його генієм. По-п’яте, він протестує, бо не визнана геніальність не винагороджується. По-шосте, він живе з мамою, він алкоголік, періодично трахає дружину кращого друга. І по-сьоме, він добрий тільки якщо гірший за тих, хто його мучить і кого він зневажає. Добре, правда? Я сам це вигадав.
— Доне, як гадаєш, прощення існує? — питає Білий, намагаючись кашлем полегшити відчуття слизу в роті.
— Боже, що це за питання таке? Що ти маєш на увазі?
— Як ти думаєш, чи можуть люди коли-небудь кому-небудь дійсно простити щось, що їм болить?
— Звичайно, ні! Прощення — це казки для не надто добрих католиків, Адаме, це ж ясно. Якщо ти знайдеш мені в цьому місті людину, яка справді внутрішньо готова пробачити кому-небудь, то ти герой. Все якраз навпаки. Ми, люди, живемо тим, що накопичуємо претензії. Ми цим живимося, а не кранською ковбасою і мистецтвом. Ми справжні фахівці в тому, як дрібничку перетворити на невирішальну проблему. Прощення? Не мели бздурів, Адаме.
— Що таке «Великий Орк», Доне?