Магда Орнік відсьорбує ромашкового чаю й замислюється над щойно сказаним.
— До того як влаштуватися на цю роботу, я не міркувала так багато про зв’язок із покійниками. Нині ж я краще розумію людей, зацікавлених нашою послугою конденсованої кремації, яка дає змогу ще тісніше поєднатися із небіжчиком.
— Конденсована кремація? — питає Білий.
— Ви не знаєте? — відповідає Магда Орнік, кидаючи на Білого звабливий погляд з-під вій. — Це особлива процедура, коли після кремації весь попіл або його частина спресовується у графічний камінець. Родичі найчастіше замовляють його у формі підвіски. Деякі клієнти вставляють камінець у каблучку або носять як брошку. Одне слово, надзвичайно естетична прикраса з каменю найбільш безпосередньо, матеріально пов’язує вас із небіжчиком.
— Тобто — люди носять своїх предків як оздобу?
— Саме так. Багато мешканок Марибора носять своїх батьків чи діда з бабою на шиї. Ще частіше замовники вибирають поєднання батьків та домашніх улюбленців. Останнім часом надзвичайно популярним трендом став так званий повний родинний спогад: невістки просять вставити в середину каблучки блаженної пам’яті свекруху, а тоді довкола неї розмістити інших членів родини. Маємо ювеліра, який спеціалізується на таких прикрасах. Кристали Сваровскі нині носять дівчатка, дорослі ж — предків.
Магда Орнік міняє позицію. Довгі ноги директорки, запашна композиція з магнолій і засушених польових трав у офісі, настінні фотографії: пані Орнік із президентом країни, головою Європейської Комісії, прем’єр-міністром, мером міста й естрадною зіркою мариборського походження.
— То що, ті предки, яких їхні родичі носять на собі, взагалі не мають могил? Вони якось означені?
— Так, так, але там поховані не їхні тіла, а пам’ять про них.
Білий нахиляється до Рози, щоб перекласти відповідь пані Орнік. При цьому за Розиним лівим вухом він помічає подовгасту рану, що ховається за комір светра. Білий ціпеніє. Пані Орнік помітила, як чоловік змінився на лиці.
— З Вами все гаразд?
— Так, так, не турбуйтесь, — бурмоче Білий. — На чому ми зупинилися? Так, пам’ять про предків. Ваше кладовище відоме, зокрема й тим, що воно частково займає територію так званого танкового яру з Другої світової війни. Проведене зондування показало, що в цьому яру захоронено тіла щонайменше 15, а за іншими оцінками навіть до 50 тисяч осіб. Швидше за все, це останки солдатів з інших республік колишньої Югославії. Осіб, яких комуністи таємно ліквідували наприкінці війни. Тож цей цвинтар стоїть на іншому цвинтарі — цвинтарі безіменних, не ідентифікованих жертв.
— Пане Білий, запитаймо себе, що таке пам’ять, що таке спогад. Спогад — це тільки щось конкретне. Спогадом є предмети. Спогадом є будинки. Спогадом є надгробки. Все те, що в нас у душі, — це наші бажання і страхи, а не спогад. Ми стираємо якийсь надпис — і спогаду більше нема. А якщо такого надпису ніколи не було, то й нічого стирати. Чому б мертвих не лишити в спокої? Навіщо отруювати молоде покоління питаннями про події п’ятдесятирічної давнини?