Ґрам захлинається. Починає кашляти. Білий нахиляється вперед, сильно б’є його по спині. Шматок восьминога вилітає з рота назад на тарілку. Склеюється з двома куснями розрізаного восьминога. При цьому щупальця ворушаться, скручуються навколо краю тарілки. Восьминіг на тарілці оживає. Щупальця тремтять, рухаються і наступної миті членистоноге гепається під стіл. На тарілці залишається тільки кілька шматків картоплі, а на газетному папері — вологий звивистий слід від присосків.
«Це неможливо!» — такою була остання думка Ґрама, коли він падав усе глибше й глибше. Ця думка — єдиний крихкий камінчик, за який він чіпляється, провалюючись крізь зелене скло.
Тим часом весь навколишній світ нестримно занурюється дедалі глибше у зелень, тіт-так, полонини все світліші, стодоли, дерева і верхівки зелених гір крутяться в далині. Ні, тепер уже немає шляху назад, він уже не вдома. Тепер уже неможливо вдивлятися в траву, яка нуртує і хвилюється на вітрі. Наче вона жива, наче росте повсюди довкола, й огортає, і щомиті більше поглинає Ґрама, позбавляючи будь-якого порятунку.
— Дотримуйся моїх вказівок, і все буде добре, — каже Білий, забираючи зі столу тарілку, склянки та столові прибори.
Роза нахиляється близько до Ґрамового обличчя і двічі клацає язиком.
— Він у глибокому гіпнозі, — промовляє Білий, — в нього нема шансу збрехати. Та я все одно підключу його до е-метра, — каже Білий.
Роза киває. Білий виймає з чорного портфеля металеву коробку в шкіряному футлярі. На коробці — кілька кнопок і шкала. Білий під’єднує два електроди з металевими котушками на кінцях і вкладає їх Ґрамові в руки.
— Сильно стисни, — наказує Білий.
Ґрам слухається, дивлячись відсутнім поглядом перед собою, і стискає металеві ролики.
— Записуй, — каже Білий.
Роза виймає з кишені шуби диктофон, вмикає.
Білий схиляється і пошепки питає Ґрама:
— Хто ти?
— Само Ґрам, — відповідає пан Ґ.
— Хто ти за професією?
— Митник.
— А крім того?
— У мене було багато імен — справжні та вигадані, зважаючи на потреби.
— На кого ти працюєш?
— На себе. Тепер тільки на себе.
— На кого ти працював у минулому?
— На митницю й водночас на Службу національної безпеки Югославії, а пізніше — на «Сову».
Слухаючи відповіді, Білий стежить за стрілкою на е-метрі, яка весь час коливається десь посередині розміченої позначками шкали.
— Бачу, ти не брешеш, — каже Білий.
Роза Портеро встає і зникає в першому, більшому приміщенні.
— Не брешу, — твердить Ґрам.
— З чим у тебе асоціюється слово «брехня»?
— З моїм котиком. Одного разу він зник. Я шукав його скрізь, довкола ферми, на якій ми жили, по полях, навіть у сусідніх горах. Я невтішно плакав, і моя мама пообіцяла мені, що він повернеться. Я відразу збагнув, що вона бреше.
— Що перше тобі спадає на гадку при слові «щастя»? — питає Білий.
— Спадає. Свіжина на кордоні.
— Що там сталося?
— Тоді я був молодим митником. Це сталося в Каринтії, на кордоні між тодішньою Югославією й Австрією. Я весь день ходив лісом, багато заробив, було багато приколів. Тоді я того не відчував, але якщо сьогодні оглянутися назад, розумію, що я був щасливим.
— Наведи мені один приклад, коли ти був щасливий.
— Один селянин мав дім прямо на кордоні. Кордон пролягав через його кухню. Розумієте, насправді йому потрібен був паспорт, щоб перейти з кухні, яка містилася в Югославії, на інший бік «залізної завіси» — щоб посрати, бо його туалет був у Австрії. Але селянинові захотілося свіжини. Свіжини в забороненій прикордонній зоні! Попросив нас, митників, нелегально йому доправити м’ясника. І ми доправили. А через кілька годин привезли до нього ще й австрійських митників. Коли свиня вже була оббілована й розрізана, ми й нагрянули разом з австрійцями і добряче на нього нагнали страху. І не тільки через нелегальну свіжину. А значно гірше: через спробу допомогти м’ясникові незаконно перетнути кордон. За це тоді йому загрожувало двадцять років. Селянин так благав, що врешті впав на коліна і всцявся в штани. Курва, ми з австрійцями тоді наіржалися як коні. Але селюкові було не до сміху. Він стояв на колінах у власній сечі і продовжував просити. Врешті, за те, що не здамо його, ми собі взяли по пів свині. І лишили йому свинячу голову. Вона лежала точно на лінії розмежування, і не було сенсу сперечатися, чи вона югославська, чи австрійська.