Роза кермує мовчки. Білий збоку спостерігає за нею. Вона здається йому гарнішою, ніж будь-коли. Водночас його переповнює непереборне відчуття заборони, навіть опору. Ні, Білий добре знає, що ніколи не повинен мати стосунків з Розою. Бути з Розою стало б фатальною помилкою. Перед очима Білого — Розине тіло, що звивається від задоволення та болю, коли угорець вривається в неї. Сцена, як після сексу він залишає їй мітку — поріз за правим вухом.
— Я бачив, у тебе рана за правим вухом, — озивається Білий.
— Ніякої рани в мене нема, ти щось наплутав.
— Можливо, — каже Білий, чухаючи шию.
— Що ти хочеш, Білий? — нервово питає Роза.
— Я хочу врятувати це місто, Розо. Це мерзенне місто, яке не заслуговує на жоден порятунок. Знаєш, що страшно? Що в цьому місті можна падати безконечно низько. У кожному суспільстві є сітка для безпеки — як у цирку, в номері на трапеції. Десь невисоко над землею є сітка безпеки, щоб зловити тих акробатів, які падають. Скрізь, у кожному суспільстві, ті сітки натягнуті, а ось тут — нема. Люди просто зі зловтіхою спостерігають за тобою, як ти падаєш і розбиваєшся. І якщо в інших громадах когось можна врятувати лише простягнувши йому руку, то тут це абсолютно неможливо.
— Ти перебільшуєш, — відповідає Роза. — Думаю, тебе це особисто зачіпає, бо це твоє місто. Або принаймні колись було твоїм містом. Скільки ти тут не був? Шістнадцять років? Це місто більше не твоє, прийми це. Хоча мова не про це місто. Мовиться про більш доленосні речі. Якби справа була тільки в цьому місті, мене б тут не було, повір. Роза Портеро небагато вартує. Але все одно Рози Портеро було б шкода для марної справи. Ти кажеш, що це місто абсолютно байдуже. Мені здається, що тут усі грають в мікадо.
— Що ти маєш на увазі?
— Хто перший ворухнеться, той програв. Просто, ні? Але це ще не страшно.
— А що таке, по-твоєму, страшно?
— Страшно, що ти віриш тільки у свої мрії. А в те, що відчуваєш, узагалі не віриш, Білий. У твоїй голові є місце тільки для твоєї місії — і ні для чого більше. Іноді я про все це розмірковую. Моє викрадення, тижні, які я провела, замкнена в сирому, темному підвалі, те, що ти мене звільнив — замість того, щоб убити, а передусім те, що нас урешті зловили, однак залишили живими, — хіба у всьому цьому не занадто багато збігів, щоб це було схоже на правду? Чи ми з тобою не є просто інструментом чийогось, нам не відомого, плану? Такого продуманого плану, який, крім всього іншого, передбачає ще й руйнування його самого. Відповідно, для знищення того плану ми б мусили зробити саме те, що від нас вимагається й очікується! Можливо, ці очікування помилкові. Можливо, тобі слід було тоді мене вбити біля Балатону і стати священиком культу Близнюків? Адаме, ти коли-небудь думав про це? Можливо, так ти втратив єдиний ключ, який у тебе був, щоб викрити «Великого Орка»? Що нам тепер робити? Ми маємо ще три імені та трохи часу. Жоден з відвіданих нами членів «Великого Орка» не знав імен інших членів. Крім власника ресторану, який знав трохи більше половини. Що, якщо ніхто з решти трьох не знає, хто ті четверо, яких нам ще бракує? Що, якщо ми ніколи не знайдемо їх? «Великий Орк» незабаром дізнається, що його щупальця атакували, що він у небезпеці. Він буде захищатися, Адаме, і ти краще за мене знаєш, що він має силу, значно більшу за нашу. О, чорт!
Роза різко крутнула кермом. Автомобіль заносить, на мить здається, що він ось-ось злетить зі шляху, але на заледенілій дорозі його розвертає перпендикулярно — і він спиняється на пішохідному переході.
— Що це таке, чорт забирай? — шепоче зблідла Роза.
До шибки автомобіля притуляється морда величезної тварини. Паща з чорними зубами, довгий язик із тканини, в горлі стирчить людське обличчя; з пащі вистромлюються руки і розбризкують по автомобільному склу червону речовину, кетчуп чи щось схоже.
Чути регіт, зминання мішковини, хтось голосно реве. Величезна гусінь, вісім пар ніг з плавниками, і котрась із них раз по раз хвицає по крилу автомобіля. Гусінь повільно повзе через пішохідний перехід на інший бік, зникає за будинками.
— Це маскарадний костюм, незвично довгий костюм, зазвичай для двох осіб, але тут їх усередині більше, — сміється Білий.
— Мені геть не смішно, мені страшно, ще не вистачало, щоб я переїхала того черв’яка, — обурюється Роза і проводить тремтячою рукою по волоссю. Рани за вухом немає, хоча Білий міг заприсягтися, що ще півгодини тому її чітко бачив.